Родова особистість

Етнографи вказують, що племена, які досі живуть за звичаями кам’яної доби, дуже часто не використовують самоназв, визнаючи тільки себе єдиними справжніми людьми. Чужак, що не відповідає родовим критеріям людяності, не вважається людиною. Чужинця могли потрактувати як здобич, і свідчень канібалізму в первісному світі не бракувало. Хоча більшість людей тоді проживали свій вік так і не побачивши когось, хто не належав до їхнього роду. Рід був важливішим ніж особистість, а виживання роду було завданням важливішим ніж інтереси особистості.

Зрештою, особистості, а принаймні тієї особистості, яка б відповідала моделі Юнга (див. Анетівська культура) просто не існувало. Існувала тільки спільна особистість роду, позбавлена будь-яких масок і оточена з усіх сторін колективним несвідомим тодішнього людства. Первісне мислення не породжувало сумнівів, внутрішніх суперечностей, запитань про сенс життя чи природу світу. По-своєму це були дуже щасливі люди, а саме для щасливих людей час не існує. Тому зміни в мисленні відбувались вкрай повільно. З колективного родового мислення викристалізувався архетипний для українців образ, що згодом трансформувався в постать бога Роду — втілення сили мертвих, і живих, і ненароджених родичів.

У дохристиянській релігії східних і південних слов'ян Род — бог роду, предків і долі, у південних слов'ян він також відомий як Суд. Його зазвичай згадують разом із рожаницькими божествами (роданиці, а у південних слов'ян — судзениці) — невидимими духами, пов’язаними з вагітністю, материнством, шлюбом і, взагалі, жіночим началом. Цілком не виключено, що численні палеолітичні венери це саме і є прообрази пізніших слов’янських рожаниць. Роду були присвячені перші пострижини дитини, коли ново народжуване немовля символічно впроваджували в рід.

Назва Роду походить від праслов’янського слова rodъ, що означало одночасно сім’ю, рід, походження, а також урожай, багатство. Алєксандр Брюкнер1 відзначає подібність назви до давньоіранського слова rada-, себто охоронець, хранитель.

Оскільки родючість завжди асоціювалася з жіночністю, культ Рода був традиційно жіночим і його обслуговували жінки-жриці. Центральним було свято зимового сонцестояння, яке збереглось в українській культурі у вигляді синкретичного християнсько-язичницького Святвечора. Для цього свята готували страву з зерна, меду й маку, яку ми тепер називаємо кутею. Вважалось, що в родинному банкеті бере участь і Род з рожаницями й пращурами, невидимими для людського ока.

Род спрямовував душі померлих до Вираю, а потім посилав їх назад у світ живих за посередництвом лелек. Персоніфікація Роду у вигляді лелеки, птаха який завжди повертається до рідного гнізда та переносить душі новонароджених не є випадковим. Первісні люди жили в живій природі, і особливої різниці між твариною та людиною не робили, їхнє мислення віддавало пріоритети схожостям. А звідси тільки один крок до тотемізму, ототожнення себе, чи, принаймні, своїх предків з тваринами. Серед племен, що населяли тоді Україну, найбільш поширеними були тотеми оленя, бика-тура й вовка, які в різних постатях дожили майже до наших днів.

За словами фольклориста Фьодора Капіци2, культ Рода й пращурів був настільки давнім, що вже в язичницькі часи, з трансформацією родової громади в громаду сусідську, почав втрачати риси верховного божества й еволюціонував в образ домовика, домашнього діда, покровителя роду і залишками культу Роду, як божества, стала Радуниця (вівторок першого тижня після Великодня), день вшанування померлих. Символічні зображення Роду та рожаниць, як мотив дерева життя, характерні для українських вишиванок. А в етнографічних дослідженнях першої половини ХХ століття зафіксовано звичай зображення родовідного дерева на дверях хат або віках скринь: чоловіків малювали на листках, а жінок — на квітах цього дерева. Коли хтось помирав – біля його імені малювали хрест, коли народжувався – нову гілочку, листок чи квітку.

Читаючи ці рядки, подумайте, а яким би Ви зобразили дерево свого життя?