Данило Галицький

Монгольська навалаУ 1235 року курултай3 доручив хану Батию покарати ворогів Ординської держави на заході. Ворогами були половці, які не хотіли ставати підданими Хамаг Монгол Улус (Монгольська держава), а також всі, хто їм допомагав. Додатковому покаранню підлягали порушники Яси – загальномонгольської збірки законів, котра, зокрема, забороняла вбивство послів. Руські князі в рамках свого власного розуміння законності часто-густомонгольських послів страчували і від союзу з половцями не відмовлялись, а тому всі гуртом вважались ворогами монголів.

Старий хан Котян та ще декілька половецьких ханів шукали порятунку в Європі. Тому шлях Батия у гонитві за відступаючими половцями Європі пролягав через Галичину та Волинь. Монгольське військо було нечисленним, але добре навченим, швидким, неймовірно дисциплінованим і мотивованим та ще й оснащеним всіма досягненнями тодішньої військової техніки - метальними машинами, штурмовими вежами, таранами і навіть, вірогідно, першими взірцями вогнепальної зброї. Нічого подібного не лише на Русі, а й у всій Європі ще не бачили. Розуміючи силу монголів, князь Данило одразу розгрому на Калці зайнявся будівництвом укріплень у своїх володіннях. Часу було мало, але почасти ця стратегія виявилась слушною. Холм, нова резиденція князя Данила, Кременець та Данилів4 - зуміли від монголів відбитись.

Настановивши в Києві своїм намісником воєводу Дмитра, Данило разом з сином Левом вирушив на Захід умовляти європейських сусідів об'єднатися проти спільного ворога. Першою на його шляху була Угорщина, де він намагався укласти династичний шлюб старшого сина Лева з дочкою короля Бели IV Констанцією. Цей шлюб насамперед був необхідний для консолідації всіх наявних сил проти орди. Але Бела волів відмовити Данилу і не укладати з ним жодного оборонного союзу, що потім коштувало угорцям катастрофічної поразки від монголів в битві на ріці Шайо.

Дипломатичні зусилля князя Галицького ні в Угорщині, ні в інших європейських країнах не мали успіху. Держави католицької Європи слабко усвідомлювали масштаби загрози Батия. Європи звикла до того, що на сході живуть різні кочові народи, на кшталт аварів, печенігів чи половців, які хоч і здійснюювали набіги на Європу, але й особливої загрози не становили. Зрештою, і болгари, і угорці ще кілька поколінь тому також були такими степовими кочовиками. До того ж деякі правителі сприймали монголів як потенційних союзників хрестоносців у боротьбі з мусульманами на Близькому Сході.

Взимку 1241-го Данило опинився у Польщі, де переховувалась від монголів його родина – дружина Ганна з молодшими дітьми та брат Василько зі своїми близькими. Звістка про падіння Києва застала Данила саме там. В той час передові монгольські загони уже захопили Володимир Волинський та Галич і вийшли до кордонів Угорщини й Польщі. До честі короля Бели IV слід сказати, що він відхилив ультиматум монголів з вимогою видати йому половецьких втікачів і тоді монголи вдерлись до Угорщини, Польщі та Богемії дуже швидко розгромивши лицарство цих країн. Тільки звістка про смерть Великого хана Угедея змусила Батия повернути назад. У 1242 році хана Батия на курултаї було визнано володарем західних завоювань Чингізидів, організувавши свою ставку в районі нижньої Волги. З цього моменту всі руські князі повинні були з'являтись до нього для демонстрації покірності та отримання особливого дозволу на володіння їх колишніми землями. Перемога з гірким присмакомДля Данила це стало тимчасовим перепочинком і дозволило йому повернувся у свої володіння, де, зрозуміло, він застав безрадісну картину. Безліч міст та сіл лежали в руїнах, економіка розвалилась, армія перестала існувати. Все це, щоправда, ніяк не завадили місцевим феодалам продовжити боротьбу за переділ земель. Ростислав Михайлович, князь Новгородський та Чернігівський, разом з угорським королем створив коаліцію проти Данила. Очевидно, князь Ростислав пообіцяв Белі якийсь дуже вже смачний шматок галицької землі, що помогло йому дуже швидко забути обіцянки дані Данилові. Теж сама, мабуть, було обіцяне й полякам, оскільки вони також підключились до коаліції. Здавалось правлінню Данила настав кінець, але цього не сталось.

Проявивши неймовірні організаційні здібності, Данила зумів в стислі терміни відновити всі адміністративні важелі, створити нову армію та знайти хороших союзників. І коли у серпні 1244 року угорсько-польські війська разом з дружиною Ростислава Михайловича вдерлись до Галичини та обложили місто Ярослав (нині в Підкарпатському воєводстві Польщі), вони зустріли опір.

Брати Данило та Василько разом із сином Данила Левом виступили форсованим маршем на Ярослав і поки Ростислав, впевнений у швидкій перемозі, влаштовував лицарські турніри для знаті, галицькі дружинники завдали несподіваного удару. У цій битві найкращим чином проявив себе син Данила – Лев. На чолі резервного полку він завдав удару по центру угорського війська і змусив його до втечі, що обумовило подальший повний розгром противника.

Брати Романовичі навіть взяли в полон командувача угорськими силами. І цього разу Данило стримався від звичної для толерантності до переможених: і угорського воєводу, і цілу низку руських бояр-зрадників було без жалю страчено. Це була вирішальна перемога і над зовнішніми ворогами і над внутрішніми, однак присмак перемоги був гірким, оскільки над Руссю надалі нависала монгольська шабля. У ставці Батия Надії Данила на західну допомогу виявилися марними, а Батий, який наводив лад у своїй державі Галичину, вимагав покірності. Його вимога до Данила виражена в літописі лише однією короткою фразою: «Дай Галич!». Данило довго зволікав з відповіддю, очевидно шукаючи якоїсь соломинки за яку можна було б вхопитись і, очевидно, не зі страху за своє життя: всі описані в літописах попередні події свідчать про особисту мужність князя. Однак, політичний досвід підказував князю, що війни з монголами своїми силами йому не виграти, а про якусь допомогу від союзників нічого й думати. Тому Данило, порадившись із Васильком, ухвалив рішення: «Не дам піввітчини своєї, а йду до Батия сам...».

І тут нагадаємо собі, що князь Данило умів чекати і не здаватись. Вже тоді, очевидно, у Данила народжувався якийсь план опору. Але для цього треба було виграти час. Попередньо для узгодження візиту Данила його брат Василько Романович надіслав у ставку хана своїх послів, і ті привезли для князя охоронну грамоту, документ, який гарантував безпечний проїзд через підконтрольні татарам території. Не знаючи, що чекає на нього в ханській ставці (не всі князі поверталися звідти живими), князь Галицький у 26 жовтня 1245 року Данило вирушив до Орди.

Всі джерела сходяться в одному – на відміну від багатьох інших князів, тут він був прийнятий прихильно. У чому причина такої обраності Галицького князя? Однозначної відповіді на це запитання не існує, але, очевидно, що немалу роль відіграли дипломатичні таланти князя, його вміння переконувати та особиста харизма. Так чи інакше, промовляючи правильні з дипломатичної точки зору слова і, навіть, отримуючи позитивні результати, князь відчував глибоке приниження, про яке в літописі сказано: «Данило Романовичу, великий князю, володів разом зі своїм братом всією Руською землею: Київом, Володимиром і Галичем та іншими областями, а нині стоїть на колінах і називає собі холопом!».

Данило отримав бажане - ярлик, тобто ханську грамоту, що підтверджувала його права на володіння Галицькою та Волинською землями. Незважаючи на пережите у ставці приниження, Данило відразу зміг використати ті переваги, які він отримав після поїздки до Орди. Підтримка Батия надзвичайно підняла його в очах правителів сусідніх країн. Першим був угорський король Бела IV, який поспішив з пропозицією миру, запропонувавши закріпити його шлюбом своєї дочки із сином Данила Левом, тобто вчинити саме те, в чому зарозуміло відмовив князеві в 1242 році. Князь Галицький погодився не відразу, і королю довелося вмовляти його, даючи гарантії дотримання союзницьких відносин.

І справа була не тільки в підтримці Батия. Окрім уміння чекати, князь Данило умів ще й вчитись. Він зумів запозичити у татар те, чим вони були сильні, зокрема це стосувалося озброєння та спосіб управління військами і галицька дружина одразу стала могутньою військовою силою.Пошук союзників в ЄвропіТа найважливішим було те, що Данило не погоджувався зі своїм новим становищем васала татарського хана. І в цьому була його принципова відмінність від діяльності національного героя росіян князя Олександра Невського, який щиро та одразу став відданим ординцем. Данило Галицький та брат Олександра Невського Андрій готові були йти до кінця і усвідомлюючи важливість свого військового союзу, вони скріпили його династичним шлюбом – 1250 року Андрій одружився з донькою Данила Анастасією.

Практично відразу ж після повернення від Батия Данило почав організовувати таємний опір ординському ярму та шукати спільників у майбутній боротьбі. Потенціальним та могутнім союзником міг виявитись римський папа Інокентій IV, який в ті роки активно намагався створити антимонгольську коаліцію, що включала б як правителів Європи, так і руських князів. Бонусом для руських князів було надання їм королівського титулу, себто визнання рівності всіх європейських християнських правителів. І це було дуже важливою поступкою.

У 1054 році відбулась так звана Велика схизма - остаточний розкол християнської церкви на католицьку під проводом Папи Римського та православну, де рішення приймаються соборно, помісними Церквами на чолі з патріархами. Розкол протягом віків свого існування супроводжувався численними богословськими суперечками, а також військовими й політичними конфліктами, в першу чергу — на сході Європи, де історично пролягала межа впливу церковних структур Сходу й Заходу.

Щоправда, руська православна церква не поспішала приєднуватись до котроїсь зі сторін конфлікту. Зберігаючи канонічну єдність з православ’ям, Русь підтримувала спілкування і з Римом, і з Константинополем, приймаючи ті або інші рішення залежно від політичної необхідності. У Києві були латинські монастирі (у тому числі домініканський — з 1228), а на землях, підвладних руським князям, з їхнього дозволу діяли латинські місіонери. Тому ставлення Данила до папи не було однозначно негативним.

Набагато агресивнішу політику займали католицькі лідери в стосунку до православних, називаючи їх схизматиками (розкольниками) та оголошуючи їм анафеми. Тому до монгольської навали про надання папою королівського титулу православному правителю було б чимсь нечуваним. Очевидно, що ініціатива Інокентія свідчила про те, що йому добре-таки припекло.Коронація князя ДанилаЩе з 1246 року між папою та князем зав’язується дипломатичне листування, але перемовини не йшли гладко. В обмін на надання військової допомоги папа Інокентій вимагав переходу князя Данила в католицизм на що Данило не погоджувався, хоч і не категорично. Галицький князь явно не був релігійним фанатиком. Він будував церкви і утримував священників, але так тоді чинив кожен правитель. Тому, вірогідно, при зручних йому умовах князь погодився б стати королем, нехай і католицьким. Отримання Галицько-Волинським князівством статусу королівства підвищило б авторитет держави у Європі. Королівський титул давав особливі привілеї – король не міг бути нічиїм васалом (в даному випадку васалом хана Батия), а у разі нападу на володіння коронованої особи інші королі Європи мали допомогти йому. На це розраховував князь Галицький. Але в обмін на військову силу, яку Інокентій наразі тільки обіцяв.

Перемовини можливо так нічим би й не закінчились, якби 1253 року папа не звернувся б до християн Чехії, Моравії, Сербії, Помор'я та Пруссії з закликом до хрестового походу проти монголів, а до Данила відправив посольство на чолі з легатом Опізо з королівською короною і скіпетром. Вірогідно саме Данила папа хотів би бачити на чолі цього похожу і, можливо, це було ключовим аргументом, який Данила переконав. Цікаво, що мати Данила, черниця Ганна, також доклала зусиль, щоб переконати сина прийняти королівський вінець від папи. Що спонукало «велику княгиню Романову», яка тихо доживала свій вік у монастирі, востаннє вийти на політичну сцену і голосно підняти свій голос після багатьох років повної безмовності? На думку М. С. Грушевського, мати Данила виступала за коронацію, бо їй як католицькій принцесі, не могла не бути приємною перспектива королівського титулу. Втім, як ми тепер знаємо, княгиня Романова була візантійською, а не католицькою принцесою і самим фактом свого походження повинна була б негативно відноситись до католицизму. Скоріш за все, вона просто була мудрою жінкою і бачила доцільність такого кроку для свого сина.

У місті Дорогичині в грудні 1253 папський легат коронував і помазав Данила, який прийняв королівську відзнаку, як сказано в літописі, «від усіх своїх єпископів» (тобто його одночасно коронували разом католицькі і православні єпископи), підкреслюючи цим, що коронується (що водночас було відкритим викликом Золотій Орді, бо як васал хана Данило не мав права цього робити) не лише він, а сама Русь. Місто Дорогичин для коронації, очевидно, було вибрано не випадково. Ще 1238 року біля Дорогичина руські війська під проводом Данила та Василька розгромили один з загонів католицького хрестоносного тевтонського ордену.

Втім, попри всі старання Короля Русі Данила І і Папи Римського Інокентія, тодішні європейські монарх так і не відважились на хрестовий похід проти монголів. І навіть булли папи Римського нічого не змінили.

ФіналУ 1254 римський папа Інокентій IV помер, і його наступником став папа Олександр IV. 1255 року новий понтифік дарував правителю Великого князівства Литовського Міндовгу дозвіл воювати проти Данила Галицького, що остаточно зіпсувало стосунки між Галичем і Святим Престолом. Данило припинив відносини з Римом, зберігши при цьому королівський титул для себе і право на цей титул для своїх наступників, тепер його іменували "Rex Russiae" та "duces totius terrae Russiae, Galicie et Ladimirie" ("король Русі" або "князь всієї землі російської, галицької та володимирської»).

У 1254-1255 роках. війська Данила, його синів Лева і Шварна, і брата Василька завоювали Болоховські міста, що добровільно піддались татарам, а Данилові довелося воювати з військом золотоординського хана Куремси. Перемогу було здобуто, але дорогою ціною. У Золотій Орді вирішили покарати і принизити непокірного князя, змусивши його зрити укріплення своїх міст. 1260 року в Галицько-Волинське князівство вторглися війська ханського намісника Бурундуя. Марно чекав князь підтримки від європейських правителів, які вкотре продемонстрували власне боягузтво. Данилові нічого не залишалося як прийняти вимоги ординців – самому розібрати все побудоване ним, визнавши себе данником Золотої Орди. Тільки столичний Холм зберіг свої потужні укріплення.

Сумний результат задуманої Данилом Романовичем справи – визволення руських земель від ворога – підкосив його сили. 1264-го року, перебуваючи у своїй резиденції в Холмі, великий князь Данило Романович захворів і невдовзі помер. Його поховали в холмській церкві Богородиці, побудованої, як і все місто, коштом і велінням самого Данила. Літопис, описуючи смерть князя, називає його «другим після Соломона».
Після смерті Данила Романовича його князівство було поділено між його синами та племінником Володимиром. Оскільки ім'я князя Лева Даниловича (Лева I) асоціювалося з назвою міста Львова, пам'ять про нього залишилася особливо стійкою.

На початку XIV ст. Галицько-Волинська держава знову об'єдналася під владою одного правителя – Юрія Львовича (Юрія I), сина Лева та онука Данила. Амбіційний князь досяг у константинопольської патріархії дозволу заснувати окрему Галицьку митрополію, яка стала символом державного суверенітету князівства. Юрій Львович називав себе «королем Русі та князем Лодомерії», хоча сходження Юрія на королівський престол було чистою формальністю - на його печатці, успадкованій від діда, і так красувався напис Rex Russiae.