Час героїв

Позбутись дитинства: складний шлях до статусу арійського лицаряВ ранньорарійському світі двері між кастами від нижчих до вищих були майже відчиненими. Але це зовсім не означало, що звичайний собі вайшью так собі просто міг стати воїном чи брахманом. Щоб стати духовною особою треба було пройти довгий шлях учнівства, а щоб стати воїном треба було пройти крізь довгий і складний обряд ініціації.

Юнак, для того, щоб вважатись дорослим чоловіком, що автоматично означало бути воїном, повинен був перед усім родом продемонструвати свою фізичну справність, військові навички, зневагу до болю, знання військових традицій, щедрість і всі інші риси ідеального вояка. Якщо ж йому це не вдавалось, він, з точки зору звичаєвого права, залишався дитиною аж до самої смерті, хоч би навіть мав дожити до найглибшої старості.

В ті часи дитинства у нашому розумінні цього слова не було. Людина повинна була працювати змалечку і робити те, що дозволяли їй фізичні можливості. Тобто, в праві на працю вічні діти обмежені не були. Так само ніхто не забороняв їм одружуватись (хоча важко було найти арійську дівчину, яка погодилась би стати дружиною невоїна) і заводити власних дітей. Ті, хто не пройшов випробування, не мали права брати участь у військових походах, не володіли правом голосу у чоловічих зібраннях, не допускались до релігійних церемоній. Зате, маючи статус дітей, вони були захищені від наглої смерті в сутичках воїнів.

З етнографічних джерел ми знаємо, що процес ініціації розтягувався часом на місяці, а то й роки. Фактично, це була підготовка до певного способу життя. Хлопчиків розлучали з сім’ями, заводили в ліс або інше безлюдне місце і змушували виконувати важкі та безглузді фізичні вправи, морили голодом, мучили біллю, лякали та всіляко принижували.

Імплантація агресивності: як формували психіку майбутніх воїнівСебто, майбутніх воїнів досить довгий час тримали в стані перманентного стресу. А нагадаємо собі, що в запуску стресового механізму безпосередньо бере участь кілька основних речовин. Це так звані гормони стресу — гормони надниркових залоз — глюкокортикоїди кортизол і кортикостерон, а також адреналін і норадреналін. Коли стрес є тривалим, наднирники вприскують в кров щораз більше гормонів стресу, постійно підвищуючи їх рівень. Поступово, якщо звичайно причини стресу не зникають, організм звикає до саме такого рівня стресових гормонів. І такий рівень зберігається навіть тоді, коли причини для стресу зникають. Підвищений рівень гормонів стресу впливає на мислення, чинячи людину агресивною, запальною, змушуючи її весь час створювати стресові ситуації собі та своєму оточенню.

Так поводяться люди, що пройшли війну, досить довго жили в умовах загрози чи займаються екстремальними видами спорту. Різні форми ініціацій в первісному суспільстві виховували саме таких людей — схильних до азарту та ризику, готових до будь-яких перемін, непосидючих та активних. Ситуація стресу була для них звичним способом життя і якщо причини для стресу щезали з життя, їх треба було створити, бо інакше життя ставало нудним, сірим та нецікавим. Ризик ставав для них необхідністю, а часом, навіть, і ліками, - що, звісно, нарозтіж відчиняло дверцята мавпячої клітки в чоловічій психіці.

Втім, мавпа вже стала контрольованою і, до певної міри, керованою. На відміну від трипільської спільноти, де вроджену, генетично обумовлену чоловічу агресивність просто пригнічували, не даючи їй жодного виходу, в арійській спільноті цю силу спробували і, одразу скажемо дуже успішно, каналізувати й спрямувати в потрібне їм річище.

Помилка Гордона Чайлда: ні бойвих колісниць, ні супергероївАнгло-австралійський історик-марксист, Гордон Чайлд, автор, де речі, терміну неолітична революція, описував арійське завоювання Європи, як навалу жорстоких і непереможних воїнів, що володіли високою культурою і несли усім завойованим народам нові знання на вістрях своїх мечів, називаючи навіть тих воїнів білявими бестіями на бойових колісницях. Зрозуміло, кому так метафора не могла не сподобатись і звідки взявся образ істинного арійця.

Скажемо одразу, що товариш Чайлд помилявся. Ранні арії не мали бойових колісниць — це зброя значно пізніших часів, оскільки в ранні арійські часи для оснащення колісниць не вистачало ні бронзи для колісних втулок, ні спеціально навчених коней, ні майстрів, які могли б виготовляти колеса зі спицями. Колісниці, якщо й були, то служили скоріше церемоніальним вождівським виїздам або колісничним перегонам, а нагадаємо собі, що арії були страшенно азартними людьми.

Тодішні арії використовували вози-гарби для вантажних перевезень, а якщо хотіли кудись швидко дістатись, то сідали на коней на яких їздили без сідел, без стремен і використовуючи найпримітивнішу кінську збрую. Себто кінь у ті часи був тільки транспортним засобом, хоча й це, звісно, давало свої переваги.

Дослідження арійських поховань демонструють нам людей середнього зросту з європейськими рисами обличчя, а генетичні дані вказують на те, що арії були переважно смаглявими, кароокими й темноволосими, а блондинів серед них було зовсім небагато. Тобто люди як люди, а ніякі не супермени. Але все-таки в них, цих звичайних людях, було щось незвичайне, бо як інакше вони змогли б змусити спочатку всю Європу, а потім і майже весь світ прийняти свою звичаї?

Російський археолог та етнолог Лев Гумільов називав цю особливу властивість пасіонарністю, а її носіїв пасіонаріями, вважаючи джерелом пасіонарності якісь особливі космічні промені. Проте, справа не в променях, а в особливостях людської чи, точніше, чоловічої психіки.

Психологія кшатріїв: геройство за арійськими правиламиПри всій своїй гуманності, цивілізація Старої Європи була майже повністю позбавлена внутрішніх стимулів для розвитку. Внутрішньої конкуренції, змагальності не існувало. Соціальні ліфти було вимкнено, бо про що міг мріяти юнак із будь-якого староєвропейського племені? Зазнати пригод, пізнати нові краї, побачити нових людей? Все це було для нього недосяжним. На якийсь час він міг стати пастухом у своєму племені, і це всі пригоди, які йому були писані на роду. Фах купця чи ремісника передавався у спадок, духовні справи узурпували для себе жінки. Староєвропейський юнак міг тільки стати господарем на землі та чекати, поки його борода не посивіє, що б мати можливість, хоч якось впливати на долю роду. Більшість це влаштовувало, але слово більшості далеко не завжди є вирішальним. Історію, як правило, творять ті, хто з більшістю не погоджується. Такі серед староєвропейців теж були. Особливо серед молодих староєвропейців.

І арійський спосіб мислення дав цим людям те, чого їм найбільше хотілось. Правда маленького племені, яке звалось аріями, була для них дуже привабливою. А тому все більше і більше молодих людей з староєвропейських племен намагались стати такими, як арії — себто воїнами — завойовниками усього на світі, а потім патріархальними батьками сімейств. І мати якомога найбільше усього, що тільки можна мати, — коней, овець, мідних сокир, жінок, бронзових кинджалів, пісень, пригод, скальпів убитих ворогів, колісниць та просторів, якими можна було б на них гасати. Це була гра. Звична підліткова гра у войнушки, якою грішать і нинішні молоді люди, майже як Каунтер Страйк, тільки зі справжньою, а не намальованою кров’ю.
Проте арійські воїни були не просто шибайголовами та горлорізами. Існував кодекс лицарської честі, свого роду правила гри, з якого виводяться військові звичаї шляхти та українського козацтва. Славу й честь приносили не будь-які перемоги, а винятково перемоги над рівними собі й сильнішими суперниками. Згадаймо знамените Святославове Іду на ви!

Лицарський стан підкреслювався особливою зачіскою — воїни носили коси та це було зовсім не випадково. Доказом перемоги був скальп суперника. Арійський воїн відпускав косу, наче пропонуючи супротивнику — ось тобі мій скальп, якщо можеш узяти його. А не зможеш, то я візьму твій! Подібні коси ми можемо побачити на давньоєгипетських та хетських рельєфах, але, навіть, ще в XVIII століття козаки носили чуби, а польська шляхта стриглась по-сарматськи, тоді як селяни стриглись кружка, а духовенство носило бороди.

Похорони воїнів, зрештою, як і будь-які інші події, - наприклад, ініціація молоді, - обов’язково відбувались в супроводі величальних текстів, які співали чи декламували поети-співці, котрих арії називали ріші, і яких вважали посередниками між богами та людьми. Слово ріші означало поета, мудреця, а тому у гімнах їх іменують мудрецями та натхненними співцями. Мудрість та натхнення, викликані необхідною порцією соми, повинні були бути джерелами творчості та поетичної наснаги ріші. І вся ця мудрість та поетичний дар були присвячені одному — оспівуванню війни та військової доблесті.

Психологія вайшью: як трипільці прийняли зверхність аріївАрії були людьми агресивними, але аж ніяк не жорстокими. До підкорених народів вони відносились, як на ті часи, гуманно. Звісно, винищували непокірних, але тих хто покорився автоматично зараховували до числа вайшью. Тобто вони, ці люди, не могли воювати, не мали права голосу, не брали участі в арійських ритуалах і з точки зору арійського звичаєвого права вважались нечоловіками (справжніми чоловіками були тільки воїни), а, свого роду, дорослими дітьми, яких треба було захищати. Кожне арійське плем’я мало своїх власних вайшью (як староєвропейського, так і арійського походження) з яких збирали данину і яких зобов’язувались захищати.

І це влаштовувало всіх. Арії мали непоганий прибуток, а колишні староєвропейці — те, що любили найбільше — святий спокій. Хочуть нові пани життя, щоб ми вірили в їхніх богів? Та, будь ласочка, але й своїй Великій Богині ми також будемо вклонятись. Потихеньку, про всяк випадок. Треба віддати аріям частину урожаю? Та нехай беруть те, що богині негоже. А те, що нам потрібно, можна й приховати. Не подобається, як арійський вождь керує нами? То може б так домовитись з іншим вождем? Може якийсь подаруночок невеликий йому на пам’ять дати? А може вистачить пообіцяти? Вони чекають, що ми будемо виконувати їхні накази? То нехай собі чекають, і ми почекаємо — може забудуть. Так що знаменита українська дуля в кишені не вчора з’явилась. Правда, кишень тоді ще не знали, а сам жест теж є спадком староєвропейських часів — це жест-оберіг і нагадування про себе Великій Богині.

Втім, Богиня самоусунулась від своїх обов’язків, поступившись арійським чоловічим богам, і боги ці дуже швидко стали богами всієї Європи і доброї частини Азії.

Частина трипільців перейняла арійські звичаї і стала, навіть, більшими аріями, аніж самі арії. Інші, як намагались триматись за свої звичаї, аж поки не були завойовані та асимільовані сусідами. Ще інші, - і таких були чимало, - мігрували на південь, поклавши початок догрецьким культурам континентальної Греції, так званим пелазгам, мінойській цивілізації Криту та малоазійським цивілізаціям.

Переважна ж більшість колишніх трипільців нікуди не поділась і дуже мало змінила у своєму житті. Вони, ці люди, просто прийняли нову для них ситуацію і пристосувались до неї. Арійська мова стала мовою цих людей, ввібравши в себе масу слів і, навіть, мелодику мови трипільської.

Лицарі та гречкосії: як сформувались два народи УкраїниНові боги змусили посунутись Велику Богиню, але не змогли її прогнати цілком. Трипільські відьми вже не могли відкрито проголошувати волю своєї Богині, але й відьмувати не перестали. Та, найцікавіше, що з завойовниками, як ми бачимо, теж відбувались схожі метаморфози. Вони теж запозичували від підкорених ними народів значущі елементи їхньої матеріальної та духовної культури.

В результаті всіх цих дивних культурно-демографічних процесів в давній Україні склалась унікальна ситуація. Дві гілки, колись єдиної генетично спільноти продовжували жити разом на одній території. Навіть зараз, у ХХІ столітті ми зберігаємо один з найвищих у Європі рівнів генетичної однорідності, як нащадки давньої, ще палеолітичної, епіграветської спільноти. В наш геном у давні часи влилось тільки десь біля 10% генів середземноморців — вихідців з Малої Азії та Балканського півострова. Пізніші генетичні доповнення, тюркські та угро-фінські належать до значно пізніших часів.

При цьому, ці дві гілки утворили два різні народи (чи точніше групи народів) з різними мовами, різними ідеологіями і геть різним менталітетом. Один з цих народів став фактично, владною елітою. І ця ситуація зберігалась довгі тисячі років. На зміну прааріям середньостогівської культури прийшли арії ямної та катакомбної культур. Потім вони змінились кімерійцями, скитами, сарматами. У давньоруські часи панівна династія Рюриковичів була іноземного, варязького походження. Ба! Навіть більше!

Ще в пізньому середньовіччі, через п’ять тисяч років після появи аріїв на землях України, існували суперечності не тільки між панами та кріпаками (наявність яких випливала з арійської варнової системи), але й між козаками і селянами. Січовики зневажали своїх колег, які мали родини, хутори й обробляли землю. Бабії, гніздюки — це ще далеко не найгірші прізвиська, які давали запорожці городовим козакам. Ті теж не залишались в боргу, обзиваючи січовиків голотою. Але і тих, і інших об’єднувало зневажливе ставлення до селян. Ми — лицарі, а ви — гречкосії та свинопаси. Не тільки польська чи московська знать звала селян бидлом, доморощені панки нічим в цьому відношенні не відрізнялись від іноземних загарбників. А значна частина українців — це ж прямі нащадки трипільського люду, які погодились стати арійськими вайш’ю.

Хто ж ми насправді: складові національного характеру українцівЧи щось змінилось з тих часів? На рівні підсвідомості нічого не змінилось. Так званий простий українець вважає, що влада існує сама по собі, а він сам по собі і його хата скраю, якомога далі від сільради та всякої влади також. Він може навіть опуститись до своєрідної хамелеонівщини, не виймаючи, при цьому, дулі з кишені.

Так звана еліта, тим часом заклопотана тим, до якого берега прибитись. Український історик В’ячеслав Липинський стверджував, що українська демократична інтелігенція (читай еліта) ніколи не бачила себе в ролі державотворця, при цьому ідею держави, збудованої якимись іншими українськими класами, не сприймала, а натомість уявляла себе посередниками між російською державою й українськими народними масами. Орієнтацією серед політиків на Україні, – писав він, – називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнити його у своїй безмежній відданості та, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цією допомогою владу над своїми земляками. Як на сьогодні, змінився тільки набір потенційних союзників, але не самі засади.

Втім, трипільці й арії були колись і стали згодом єдиним народом. В нас, сучасних українцях, живуть гени й трипільських і арійських предків, а разом з ними і їхній історичний досвід, зашитий у глибинній пам’яті. Тому в українському національному характері присутні й героїзм, і допитливість, і самовідданість, і схильність до командирства, і військова жилка.

Та тільки ми все-таки, в масі своїй, більше гречкосії-трипільці аніж лицарі-арії. По-перше, тому, що аріїв з самого початку чисельно було набагато менше, аніж трипільців. По-друге, арійська хата ніколи не була скраю, а природного добору ніхто не скасував. У всіх війнах, повстаннях та революціях гинули лицарі, а виживали гречкосії. За що їм, до речі, велика подяка, бо інакше нашого народу просто не було б.