Довга жіноча пам'ять

Вітаю тебе, моя далека сестро.
Знову думаєш, що я цілими днями сиділа біля вогнища й чекала, поки чоловік принесе оленя? Зручна історія. Особливо для самого мисливця.

А знаєш секрет? Якби ми, жінки, справді тільки чекали — людство не пережило б і двох зим. Поки чоловіки полювали, ми знали, які ягоди нагодують дітей, а які вб'ють. Знаходили воду, лікували рани, збирали коріння, плели кошики, шили одяг зі шкур, підтримували вогонь, народжували, навчали малечу, пам'ятали стежки, яких не знав ніхто. Ми були живою пам'яттю роду.

А ще ми сміялися. Прикрашали себе намистами з мушель. Заплітали одна одній коси. Танцювали біля вогню. Закохувалися. Іноді сварилися з чоловіками — не хвилюйся, ця традиція теж дуже давня.

Ти дивишся на нас крізь тисячі років і бачиш жінку зі шкурою на плечах. А я дивлюся на тебе й бачу жінку, яка досі намагається встигнути все. Дбати про інших. Бути сильною, красивою, мудрою, потрібною.

І хочу сказати тобі одне: не забувай подбати про себе. Ще тоді ми знали просту істину — жінка, у якої згас вогонь усередині, довго не втримає вогню для інших. Тож не соромся відпочивати. Не соромся сміятися. Не соромся бути живою.

Повір, між нами не десятки тисяч років. Між нами — довга жіноча пам'ять. І вона й досі б'ється у твоєму серці.