Мамут, якого стер дощ

То що, уявив собі, що я цілими днями ганявся за мамутами зі списом напереваги?
Дивна у вас логіка. Якщо в музеї висить спис — вирішуєте, що все моє життя складалося зі списа. А тепер чесно: якщо в твоєму гаражі стоїть автомобіль, ти що, їздиш на ньому цілодобово, навіть уночі й у неділю?

От і в мене було цікавіше. Так, ми полювали — інакше не вижили б. Але знаєш, про що я думав увечері біля вогню? Не про завтрашнього бізона. Я думав, як намалювати його так, щоб діти, народжені через багато зим, побачили, яким він був насправді.

Тому ми малювали на стінах печер. Вирізали фігурки з кістки мамута. Робили намиста, прикрашали одяг, грали на кістяних флейтах. Танцювали. Розповідали історії. Сміялися. Закохувалися.

Знаєш, що таке мистецтво? Це коли можна було не витрачати дорогоцінний час на малюнок — і все одно його створювати. Бо людині замало просто вижити. Їй ще потрібна краса. Ми зрозуміли це задовго до перших міст і перших книжок.

Одного вечора я намалював мамута. Не знаю, чи пережив той малюнок тисячоліття. Може, стер дощ. Може, вкрив пісок. А може, він і досі чекає десь серед брил Кам'яної Могили.

Якщо колись його знайдеш — привітайся від мене. Я теж хотів, щоб мене зрозуміли.
І знаєш що? Здається, дочекався.