Час слов'ян. Спільність

Ранні слов’яни: як вони жили?

Ранні слов’яни - ще не українці, не поляки, не білоруси, а просто слов’яни - жили громадами, заснованими на кровній спорідненості. Хоча до громади могли прийняти не кревних і, навіть, не родичів зовсім, і тоді така спільнота ставала миром і питання в ній вирішувались через загальні збори громадян — усім миром, тобто.

Слов’янські етноніми, зазвичай, формувалися за походженням від спільного предка чи поводиря переселенців (із закінченням на – ичі, як радимичі чи вятичі) або за місцем проживання (на -ани, -яни, як волиняни чи древляни). Так що одні й ті самі люди могли часом іменувати себе по-різному, що збивало з пантелику як тогочасних, так і теперішніх істориків, бо етнонім був чимсь, на кшталт, поштової адреси — змінювався лідер племені чи само плем’я перебиралось на нове місце, змінювалась і його назва.

Великі родини, пов’язані сусідством і взаємними зобов’язаннями гостинності й взаємної підтримки, іменувались дворищами, оскільки доми не будувались рядами вздовж вулиць (яких просто не існувало), а як гриби довкола закладеної першою хати. Поселення не укріпляли, хіба що іноді ставили тин — від диких звірів та щоб худоба не розбрідалась.

Слов’яни називали свої поселення словом вєсь — давнім словом, яке має ще арійське коріння, бо вєсь — це місце, де живуть селяни-вайш’ю, чи не так? Родина, що з якихось причин (наприклад, локальне перенаселення) забажала відділитись від роду і започаткувати свій власний рід, придивляла собі ділянку — займище, на ньому будувала перший двір — починок, який поступово розростався у власне нову вєсь. Термін же село стосувався великих поселень і груп населених пунктів, а вєсь була явищем тимчасовим, її покидали, як тільки земля довкола неї виснажувалась.

Громадянин чи родович (муж, людина) був, одночасно, і воїном і жодних привілеїв тут не простежується. Багатство, як у кочовиків (очевидно скитський спадок) вимірювалось кількістю худоби, а гроші чи коштовності були, радше, предметами престижу, аніж товаром для обміну. Щоб захистити їх не потрібні були вали й стіни, вистачало прикопати глечик з жменею срібних монет у ямці під вогнищем чи сховати у стрісі пощербленого меча. Тому більшість античних скитських міст люди покинули й тільки в деяких життя ледь тліло — вони слугували свого роду столицями для нових племінних союзів та князівств.

Громадське життя ранніх слов’ян

Найвищим органом громади було віче, яке здійснювало розподіл землі. Віче розбирало конфлікти між родами й всередині них. У вічі брали участь всі глави сімей, а з правом дорадчого голосу всі одружені чоловіки — мужі. Жінки до нарад не допускались, а неодружені чоловіки не мали ні вирішального, ні, навіть, дорадчого голосу — їх називали отроками, тобто такими, що не речуть, а тільки дивляться і вчаться. Враховуючи щільність заселення та чисельність людей в одному селі, можна допустити, що в середньому учасників громадського віча з правом вирішального голосу було десь двадцять-тридцять осіб. Законів ніхто не записував, зате звичаї, що лежали в основі рішень віча, усі його учасники мусили знати.

За найтяжчі злочини карали смертю, яку могли замінити вигнанням, що, найчастіше, тільки відкладало смертний вирок, хоча й давало вигнанцеві мінімальний шанс вижити. Вигнанця називали ізгоєм, і такий ізгой, втрачав усі громадські права та оголошувався поза законом. Найвища міра, смерть, загрожувала кривоприсяжникам. За дрібніші злочини могли добряче побити або стягнути штраф — виру.

Віче було владою в мирний час і його юрисдикція поширювалась тільки на дану конкретну громаду, яке це віче скликала, але не більше того. Кожна громада була автономною, фактично маленькою державою самою в собі, а об’єднувались громади тільки в випадку крайньої необхідності. Саме тому грецькі автори твердили, що слов’яни живуть в демократії й навіть в безвладді. Щоправда, грецькі автори знали, що на час війни слов’яни вибирають собі старосту чи вождя — архонта або ігемона. Ним був князь, який отримував владу над об’єднанням родів чи навіть декількох племен, і посада ця також була вибірною.

Княжа влада

При виборі правителя найбільша увага приділялась не так розуму чи адміністративним талантам претендентів, скільки їхньому щастю тобто везінню. Вважалось, що князь — це всього лиш інструмент богів через який вони управляють людьми свого роду небесна рука, за допомогою якої боги направляють людей на шлях істинний.

З фрагментів слов’янської міфологічної традиції вимальовується уявлення про князів як представників якоїсь генеалогічної єдності, онуків Сонця і, ймовірно, цими онуками Сонця вважалися члени ритуальної спільноти воїнів-ковалів, нащадків і учнів Сварога. Під час так званого гощення, князь зупинявся в кожній громаді й на погості (себто на цвинтарі) брав участь в обряді вшанування душ померлих родичів. Після цього князю та його дружинникам влаштовували бенкет і вручали дари (себто данину) від кожного роду, що належав до громади.

Розмір дарів не був регламентованим, однак дар повинен був бути щедрим, бо вручалось його не князю, а богам за посередництвом князевих рук. Якщо князь залишався задоволеним, то це означало й автоматичну прихильність богів. Якщо ж богам цього видавалось замало, то на період гощення вони дозволяли князю привласнювати в будь-яких кількостях домашні речі та худобу всіх людей племені, інакше кажучи, грабувати. Втім, самоправство князів мало свої обмеження. Князів, що перебирали міру або пересиджували свій термін, попросту вбивали.

Будь-які негаразди в громаді, як-то неврожай, стихійне лихо чи воєнна поразка трактувались, як гнів богів, що відмовляються допомагати саме цьому князеві. Тому князя треба було негайно міняти, шукаючи йому на зміну когось, кому б таланило більше. І цей звичай — очікувати від лідера божої благодаті, а за її відсутності звинувачувати його у всіх своїх бідах — пройшов з українцями через усі віки нашої історії, незалежно від того, як іменувались ці лідери — князями, гетьманами чи президентами.

Бойники

Вкрай важливим елементом громадського життя слов’ян були військові братства — так звані бойники. Традиція таких братств — це дуже старий, арійський, а може й ще старший звичай і, як правило, був пов’язаний з тотемним вовчим культом, який в Україні існував безперервно ще з часів мізинських мисливців на мамутів. Подібні культи існували й у слов’янських сусідів — балтів, тракійців, тюрків, германців. Звідси й легенди про перевертнів-вовкулаків, що досі існують у багатьох народів.

Одразу зазначимо, що бойництво було соціальним інститутом, який повинен був каналізувати генетично обумовлену схильність молодих чоловіків до надмірної агресивності. Громада, таким чином, відділяла від себе найбільш буйних і створювала їм можливість випустити пару та розтратити зайву енергію, намагаючись, звісно, не втратити контролю над ними що, скажемо відверто, вдавалось не завжди.
Схоже, що вовчі братства збирались раз у місяць, мабуть, у повню. Зустрічатись з ними у цей час було небезпечно для життя — люди-вовки могли убити будь-кого. До речі, козацьких характерників теж, часто-густо, пов’язували із вовками-сіроманцями, що тільки вкотре доводить неймовірно древні корені характерництва.

Старійшині і, особливо, князі вимушені були з таким братством рахуватись і, дуже часто, залежали від нього. А що могло бойникам вбрести до голови — того не міг передбачити ніхто. Тим більше, що бойники від громад не залежали, а, нерідко навіть були її антагоністами, приймаючи у свої ряди вигнанців-ізгоїв чи, як би тепер сказали, асоціальні елементи.

Бойники чи бродники жили окремо від громад, часто в лісах, де вели напівкочовий спосіб життя. Джерелом існування для них були полювання (як і для вовків) і грабунок (більш-менш ритуалізований) поблизьких громад. В час вовчого місяця (приблизно відповідав нашому грудню) братчики в вовчих шкірах обходили оселі й збирали з них дари, що служили, по суті, відкупом. Далеким відгомоном цього звичаю є традиційні українські різдвяні походи молоді з колядою.

В казках збереглись описи (звичайно ж міфологізовані) бойницького побуту. Це, як правило, різного кшталту розбійники, які жили в лісі у великому домі, де усього було багато й усе було спільним. Спільною (однією на всіх) була й жінка, яка заодно була ще й відьмою, жрицею військового культу і наділялася магічними здатностями — в наших казках це образ Баби Яги. Обряд прийняття в братство включав жорстокий ритуал напоєння зброї кров’ю першого зустрічного, навіть якщо це близький родич. На ворожій території учасники військових союзів проводили криваві посвячення бранців і захопленої худоби своїм богам чи духам. Один із грецьких авторів підкреслює, що в бою слов’яни перегукуються вовчим виттям і це ясна вказівка з ким мали справу ромейські воїни. Однак громади, хоч і відкупались від бойників дарами у вовчий місяць, все ж не були настільки залежними від бойницьких витівок, як князі.

Противагою бойникам були знані або статечні люди, себто знать, а також таємні спілки воїнів-ковалів — прямий аналог арійської військової касти кшатріїв. Тому бойники намагались не переходити певних червоних ліній і жити в злагоді з родаками.

Ще в доскитські часи у слов’ян сформувався прошарок інтелектуалів, яких звали відаючими — відунами й відьмами. Були ще й волхви, які на загал не виконували жрецьких функцій, а володіли магічною премудрістю й особливою, незрозумілою для непосвячених поетичною мовою. Вважалось, що відання є даром богів і, на відміну від влади чи багатства, — даром на все життя, який звичайні люди відібрати не можуть.

Слов’янська писемність

Вірогідно в середовищі відаючих та волхвів культивувались знання, що виходили за межі звичайних релігійних практик, зокрема писемність. Принаймні деякі з відаючих знали, окрім рідної, ще й грецьку та латинську мови, які тоді були мовами міжнародного спілкування, і вміли читати й писати. Існують також відомості про те, що слов’яни, як і багато інших, так званих, варварських народів Європи (наприклад, германці чи кельти) мали свою власну писемність.

Про це свідчить такий авторитетний для усіх слов’ян чоловік, як Кирило званий Філософом. В кримському Херсонесі він на свої очі бачив Євангеліє та Псалтир записані руським письмом і навіть навчився це письмо читати. А учень Кирила, болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі Про письмена прямо вказував: раніше словени не мали букв, але за чертами й різами читали, ними ж гадали, поганами бувши. Охрестившись, римськими й грецькими письменами намагалися писати слов’янську мову без улаштування.

Часом ці слова трактують, як доказ того, що черти й різи — це слов’янський різновид рун, які використовували для ворожіння, але це не так. Єпископ Пуатьє Венанцій Фортунат у шостому столітті в листі до свого друга, якогось Флавія з Равенни, вказує що, коли той не хоче відповідати латиною, то може використовувати іншу мову та письмо. І вказує, яке саме: більш цінною є чужа (язичницька) письмова табличка з ясена чи сосни, оскільки літери на папері легко стерти.

Тобто йдеться про конкретну писемність, а не про якесь ворожіння (єпископ і ворожіння це було б дивно!). І як не згадати тут знамениту Велесову книгу, яку досі ортодоксальна наука вважає підробкою, і яка була писана, чи, точніше, різана на букових дощечках? Щоправда, Велесова книга записана архаїчною кирилицею, але традиція створювати дерев’яні книги, очевидно, існувала здавна. Можливо з часів Старої Європи, адже дерев’яна табличка, знайдена в грецькій місцевості Діспіліо і датована 5 600 роком перед Різдвом, до болю нагадує котрусь з дощечок Велесової книги.

Слов’янська релігія

Кожне слов’янське поселення мало свій сакральний центр, де мешкали духи предків або божества. Найчастіше боги та духи воліли жити у священних гаях, де, часто стояв і примітивний храм — хором. В храмі або перед ним відбувались жертвоприношення. Існував звичай обіцяти богам жертви для викуплення життя в разі хвороби або іншої небезпеки. В жертву приносили тварин, а також продукти землеробства або страви в глиняному посуді. Частину принесеного (розуміється невелику) спалювали на багатті перед святинею, а решту з’їдали спільно.

Судячи з фольклорних згадок, відьми, як правило, селилися ізольовано від громади. Вони приймали обітницю безшлюбності при повній відсутності будь-яких інших сексуальних заборон. Тому відьомські збори, які також пам’ятають фольклорні джерела, майже завжди описуються, як розпусні й дикі (але веселі) оргії.

Слов’янський рік починався у день весняного рівнодення і відзначався ритуальною оранкою та принесенням людської жертви, яка потім була замінена символічним спаленням людиноподібної фігури. Відгомоном давньослов’янських новорічних обрядів є українська Масниця, свято Колодія, коли часове коло завершувало повний оберт і починався новий рік. Саме тоді, а не зимою, як зараз, співано щедрівок та посівалось зерно. В день літнього сонцестояння відзначалось свято, присвячене прокреативним силам землі — Купало. Йому передувало поминання померлих — навський тиждень, русалії. В липні наступав страшний Перунів день, коли також приносились людські жертви, а потім радісне свято обжинок. Восени ж, у ситий та вільний час між жнивами та холодами, гуляли весілля.

Шлюбний договір супроводжувався внесенням з боку нареченого викупу (віно), принесенням обітниці, ритуальним обміном дарами, а нареченій давалося придане. Після весілля, молода пара, за давнім трипільським звичаєм, зимувала в сім’ї дружини аж до настання нового року, який, нагадаємо, приходив весною. Наступного після весілля року, молода сім’я переходила в рід чоловіка і молода дружина вважалась з цього моменту самостійною господинею, а її чоловік отримував право голосу в чоловічих зборах.

Тіла померлих, переважно, спалювали, а попіл хоронили в землі або в невеликих горщиках-урнах, а під час похоронів та після них обов’язково влаштовували тризну — ритуальне частування, яке називали стравою.
Зрідка в похованнях зустрічається, хоча і дуже бідний, похоронний інвентар. Подекуди продовжували ховати померлих відповідно до звичаїв черняхівської культури — в могилах з інвентарем. Особливо це характерно для Подніпров’я та Лівобережжя. Існував арійський звичай самогубства вдови після смерті чоловіка. Щоправда, у слов’ян він не набув обов’язковості, тобто вдова могла себе убити після смерті мужа, але чинити так не була зобов’язана і могла вибрати життя і навіть знову вийти заміж.

Всі ці звичаї та традиції були властиві, звісно з локальними відмінностями, усім слов’янським племенам і пам’ять про них не могла не зберегтись не тільки в фольклорі, але й в глибинній пам’яті слов’янства. Проте були й лінії вододілів, які розділяли слов’янство і досі, може й неявно, продовжують впливати на слов’янський світ.