Час слов'ян. Анти й словени

Духовний світ слов’янства

Релігійна та духовна культури слов’янства були дуже древніми та навіть дещо архаїчними. По-арійськи вони вірили у те, що главою усіх богів є небесний отець, уособлення неба і небесного світла. Але окрім великих та всемогутніх небесних богів, були ще й домашні божки й боженята і ми досі звертаємось до них, кажучи цур і пек тобі! Обожнений предок шанувався під іменем щура і ця форма досі вціліла в складному слові пращур, себто прадід. Про допомогу прадіда щура просили у випадку появи нечистої сили чи просто в неочікуваній ситуації. І щур приходив на допомогу, хоча допомога ця була дієвою тільки в межах досить обмеженої території — свого дому, подвір’я чи окресленого чарівною палицею кола. Існувало також шанування роду і рожаниць, початки якого велись ще до часів кам’яної доби.

Окрім Небесного Отця існувала ще й Небесна Мати, якою, звичайно ж, була мати-земля, тобто добре нам відома велика богиня Старої Європи. При цьому якщо з жіночою половиною божественної влади над людьми все було більш-менш однаково у всіх слов’ян, то от з місцем перебування та функціями небесного отця бувало по-різному. Навіть настільки по-різному, що небесний отець не у всіх слов’ян був небесним. Верховне божество могло бути втілене в образі громовержця і великого воїна Перуна і тоді він справді був небесним. Проте у доброї половини, якщо не у більшості, слов’янських племен існував культ бога підземного світу — Велеса (Волос, балтський Vele, Velnias). Бог Велес уявлявся їм у вигляді змія, що є явним пережитком трипільського нашого минулого. Доарійське походження Велеса підтверджується ще й тим, що його божественною роботою було підтримання чаклунських знань і дарування земних багатств.

Перун проти Велеса

Перун і Велес боролись між собою, а тому слов’янство з самого свого початку було розділено на дві великі групи, одна із яких визнавала верховенство Перуна і, відповідно, правого, правдивого світу, а друга вірила Велесу і поклонялась йому, шануючи не правду, а кривду. Кривду, звичайно ж, з точки зору православних (нічого спільного з християнством!) вірних Перуна. Неважко зрозуміти, що перуністами були слов’яни скитського та сарматського походження. А от велесівці — це власне ті, незалежні праслов’яни, які не входили ні до скитської та сарматської, ні до римської держав і які зберегли найбільше звичаїв своїх далеких староєвропейських предків.

Спільний ворог, яким був готський Оюм, зближував всі черняхівські народи й відсував на задній план їхні світоглядні розбіжності. Але, коли ворог зник, ці розбіжності знову почали себе проявляти. Саме на основі цих світоглядних відмінностей у четвертому столітті почали формуватись два племінні об’єднання слов’ян: східні — анти та західні — словени.

Спустілу після великої війни Черняхівщину почали заповнювати переселенці зі сходу — слов’яни, так званої, київської археологічної культури. За їх активної участі на черняхівських землях починає формуватись споріднена з черняхівцями та київцями, але вже інша культура. Ця археологічна культура отримала назву пеньківської від села Пеньківка на Вінничині де була вперше відкрита. Носіями її були анти.

Хорвати звані антами

Римський історик Флавій Магн Аврелій Кассіодор Сенатор каже нам, що анти займали велику територію від Дністра до Дніпра і до Чорного моря, тобто колишні черняхівські землі й називає їх наймогутнішим з усіх слов’янських народів. До речі, дід Кассіодора, був трибуном та нотарієм при імператорі Валентиніані III та брав участь у посольстві, надісланому до двору Атили, а його батько — одним з найбільш відданих прихильників короля остготів Теодоріха I. А тому східну тему Кассіодор знав досконально, але й він трохи помилився. Сучасна археологія знаходить матеріальні сліди перебування антів і на захід за Дністром аж до Дунаю, і на схід — на всій території Слобожанщини. Так що цілком можна вважати, що територіально анти не тільки перейняли черняхівський спадок, але й, на якийсь час, розширили його до меж колишньої Скитської Аріяни. А пам’ять про цю велику країну повинна була жити в антському народі, тому що основна його частина, — це слов’янізовані скити й сармати.

Навіть етнічна назва антів, яка не є самоназвою, сарматського походження. У приблизному перекладі із сарматської це слово мало б означати людей, котрі перебувають на околиці, на кордоні. Для степовиків-кочовиків, від яких греки почули це слово, анти якраз такими й були — вони мешкали на околиці степового сарматського світу. Тобто сармати, які ще кочували південними українськими степами, вважали антів своїми, хоч і трохи іншими людьми. Тому стосунки антів та сарматів впродовж усього часу існування цих двох спільнот укладались напрочуд мирно, повторюючи найкращі взірці лісостепового симбіозу часів Великої Скитії.

При кінці V — на початку VI століття виникає антське укріплене поселення на Старокиївській горі. І хоча поселення людей тут існували ще з часів кам’яної доби (згадаймо Кирилівську стоянку мисливців на мамутів), а в античні часи існувало навіть торгове місто Амадока, антське поселення можна вважати початком Києва, як столиці держави. Трохи вище Києва анти межували з людьми балтослов’янської колочинської (від місцевості Колочин поблизу Гомеля) культури, яка розташовувалась на території нинішніх Чернігівщини, Сумщини, південної Білорусі (Гомельська і Могилевська області) та Брянської та Курської областей Росії.

Східними сусідами антів були тюркомовні кочові й напівкочові племена. У верхів’ях Сіверського Дінця і лівих приток нижнього Дніпра жили акацири. На південь від них, в Тавриді й Приазов’ї, кочували болгари, які досягали в західних походах кордонів імперії в нижньому Придунав'ї. Далі на схід розташовувалися кочовища савірів. Кочовиків басейну Дніпра акацирів і болгарів зближувала з антами спільна сарматська і ширше черняхівська основа їхньої культури. У лісостеповій смузі кочовики розчинялися в праслов’янському середовищі, в степу ж сармати зливалися із тюркомовними народами, що призвело до появи степової болгаро-аланської культури.

До наших часів дійшла самоназва прикарпатських хорватів — білі хорвати. В арійських традиціях сторони світу пов’язувались із певними кольорами. Кольором півночі був чорний колір, кольором півдня — червоний, захід — білий, а схід — зелений. Білі хорвати — це хорвати західні. А західними вони могли бути тільки в стосунку до своїх одноплемінників, які мешкали між Дністром та Дніпром.

Ще один слов’янський етнонім з іранським корінням — тиверці. У ранньому Середньовіччі так іменувалися слов’яни, які жили в Подністров’ї. Назва тлумачиться як дністряни (від однієї з іранських назв Дністра — Твіра) і, безсумнівно, виникло вже на слов’янському мовному ґрунті. Пам’ятки тиверців збереглись в районі Бакоти над Дністром.

Словени

По сусідству з антами мешкали люди, котрі залишили по собі празьку археологічну культуру. Її східний варіант отримав назву корчацької (від села Корчак біля Житомира). Носіями цієї культури були черняхівські слов’яни, а, точніше, ті з них, які переселились, разом з арміями Атили, з українських земель до центральної Європи. Від них якраз і походить назва словени, себто, як ми уже говорили, люди вільні, незалежні від сарматів — на відміну від антів-хорватів, які жили східніше.

Словенський союз племен був не меншим за антський. Празько-корчацька культура була поширена на території південної Польщі, Чехії, Словаччини, Волині. Пізніше ареал її поширився на північну частину Польщі, східні райони Східної Німеччини, Білоруське Полісся, середню частину Правобережної України, Молдову й Румунію.

Центром розселення словенів була теперішня українська Буковина. Звідси словени рухались двома шляхами. Одна група рухаючись уздовж лінії Карпатських гір, незабаром повернула на захід, і досягла верхів’їв Вісли. Інша подалась на північ, заселивши межиріччя Західного Бугу і Вісли. Там словени зустріли й асимілювали слов’янські племена пшеворської культури, а також невеликі германські роди, які проживали тут ще з часів готської експансії. Продовжуючи рух вздовж Карпат, словени повернули на південь на південь і опинились в долині Морави. Тут вони зустріли нечисленне германське й романське населення, яке частково змішалось з прибульцями, а частково відійшло за Дунай.

Західний Буг став природною межею між двома групами словенських племен. Одна група осіла на лівому західному березі річки (майбутня Червона Русь) і розселялась уздовж Карпат у напрямку до Верхньої Вісли, друга частина заселила правобережжя Бугу (майбутня Волинь) і рухалася вздовж ріки на північ в напрямку поліських боліт.

Арабський географ та мандрівник аль-Масуді в десятому столітті повідомляв, що коренем зі слов’янських коренів є плем’я волинян, яке він називав валінана, якому підпорядковувалися всі інші слов’яни. Волиняни — це пізніша назва словенського племінного союзу бужан, яка, зрозуміло, походить від назви ріки Буг. А згідно з Повістю врем’яних літ, на цій землі жили дуліби.

Спадкоємці черняхівців

З цього випливає, що дулібами іменувалось спочатку все словенське населення на схід від Західного Бугу. При цьому зазначимо, що дуліби — етнонім західногерманського походження зі значенням спадок померлого. Слово могло бути запозичене праслов’янами в черняхівську епоху через контакти з готами. Його сприйняли, як кальку давнішого слов’янського чадь, зі значенням — домівники, нащадки одного роду, тобто те саме, що й suosa — свої. Схоже, що слово дуліби, в значенні спадкоємці черняхівців, стало самоназвою всіх слов’янських племен, які осіли на правобережжі Західного Бугу.

Пізніше, в дев’ятому-десятому століттях, на прилеглих до Волині із заходу землях жили лендичі (лядичі) або лендзяне (лядзяне). Від останньої форми походить угорська назва поляків — lenguel. Скорочений варіант цього ж слова — ляхи. Так здавна називали слов’ян Польського королівства їхні сусіди — східні слов’яни. Кордоном між дулібами та ляхами був Західний Буг. І розмежування це було далеко не мирним. Цілий ряд ознак вказує на збереження особливого вшанування Змія-Велеса у ляських племен. Ім’я змія ляхами не вживалося, на відміну від більшості слов’ян, що вказує на існування табу на це слово.

Праслов’янська велесівська релігія присутня у поморян Щеціна, де поклонялися Триглаву, себто триголовому змію. На півночі кривичі виводили своє походження від Крива — антипода правого Перуна. Провідну роль у словенів лівобережжя Бугу відігравало плем’я червян. Пізніше назва червяни забулась, зберігшись лише в назвах міста Червень і Червоної Русі. Втім, слов’яни-ляхи, що розселились на захід від Бугу, вважали своєю прабатьківщиною давню землю червян. В першому десятилітті шостого століття зі словенської спільноти виділяється плем’я віслян на Верхній Віслі.

Експансія перунізму, у формі вшанування божого коваля Сварога, ворога Триглава Велеса, йшла зі сходу на захід, з антських земель до словенів. У зв’язку з цим варто згадати собі племінну назву червян. Праслов’янське слово čьrvь — червь є синонімом слова змій. Червяни — це плем’я Червя (Велеса, Змія).

Очевидно, що поділ словенів на ляхів та дулібів був викликаний суперництвом культів. Спільнота воїнів-ковалів прийшла до влади на правобережжі, а союз, пов’язаний з культом Змія-Велеса шанувався на лівобережжі Західного Бугу. Розрив супроводжувався конфліктом і розмежуванням землі по Бугу, спогади про який збереглися в міфологічній формі. Згодом центр польської племінної спільності зміщується від Бугу до Вісли, а осередок культу Велеса-Змія, судячи з усього, знаходився в землі віслян, в районі майбутнього Кракова.

Районом найбільш щільного розселення дулібів стали верхня і середня течія Случу, межиріччя Горині та Случу і верхів’я Тетерева, притоки Дніпра. З компактно розселених в цих областях дулібських племен пізніше сформувався племінний союз древлян в якому виділились два центри княжої влади одним був район князівських міст Малина та Іскоростеня, а другим були землі, де знаходилося місто Овруч.

Південна експансія слов’ян

Ще одна група поселень словенів далеко відірвалися від основного масиву і рушила на північ. Ця група локалізувалась на північ від широкого поясу поліських боліт на порівняно невеликому просторі придатних для землеробства земель між впадінням в Прип’ять Горині та Льви. Ця група стала зародком племінного союзу болотяних людей — дреговичів. З басейну Тетерева словени пішли ще далі на схід, в Середнє Подніпров’я. Звідси вони витіснили антів Старокиївського городища. Хоча, заради справедливості, слід сказати, що населення Київщини було більш антським, аніж словенським.

На півдні Середнього і в Нижнього Подністров’я анти-тиверці осідають на правому, західному березі Дністра. З півночі, хоча й у значно меншій кількості, переселяються словенські роди. У підсумку найдавніші слов’янські поселення Буковини та Молдови виявилися змішаними за складом населення, антсько-словенськими. І тут слов’яни напотикають місцеве населення — романізованих даків, колишніх підданих Римської Імперії, які аж ніяк не настроєні були вітати прибульців хлібом та сіллю. Опір волохів, як називали цих людей слов’яни, був запеклим, але неорганізованим і хаотичним.

Прокопій Кесарійський відзначав особливе вміння слов’ян вести війни в гірській місцевості і те, що вони неохоче спускалися на рівнину. А мистецтву гірської війни можна було навчитись тільки в Карпатах, бо інших гір поблизу просто немає. Нащадки войовничих даків, безумовно, на війні в горах знались краще за степовиків-слов’ян, проте їм, позбавленим політичної організації та давно покинутим імперією напризволяще, залишалося тільки відступати в недоступні та непотрібні завойовникам гори або підкоритись. Що вони, зрештою, і зробили, врятувавши себе, але й навчивши слов’ян воювати в горах та лісах.

Втім, в рівнинних провінціях сучасної Румунії, Мунтенії та Олтенії опору слов’янам майже не було. Навіть навпаки, тут спостерігається мирне співіснування слов’ян з дако-романцями. Це явище було спадщиною традицій мирного сусідства словен і дакійців в східних карпатських областях в спокійні черняхівські часи. Тісні зв’язки слов’янського і волоського населення, тривале їх спільне проживання підтверджують і мовні матеріали. У спільнослов’янській мові з’явився доволі потужний пласт запозичень з латини, в тому числі та більш-менш явні східнороманські діалектизми. Запозичення стосуються різних галузей господарства, побуту, обрядовості, соціального устрою. Своєю чергою, східні романці запозичили від слов’ян терміни, пов’язані з землеробством та ремеслом (особливо, з усім, що стосується деревообробки) та міфологічні поняття, що пояснюється, мабуть, наверненням нащадків гетів та даків від нестійкого християнства до слов’янського язичництва.

Чому ранніх слов’ян вважали жорстокими людьми?

Оповідаючи про військові навички слов’ян, Прокопій, разом з іншими авторами, постійно вказує на неймовірну жорстокість слов’янських воїнів. Це жахає і викликає запитання: а чи дійсно так було? Чи не перебільшували бува, греки, щоб показати якими нецивілізованими були їхні вороги і якою цінною та важливою була перемога над варварством? Можливо, Прокопій і перебільшував масштаби слов’янських звірств, пишучи про поїдання дітей та жіночих грудей, але в цілому мав рацію. Слов’яни, в стосунку до волохів та греків, поводились надзвичайно жорстоко й віроломно.

Чому? Це може видаватись психологічною загадкою, адже згідно з описами ромейського імператора Маврикія: до прибулих до них іноземців вони (слов’яни) ласкаві й доброзичливі, пересилають їх по черзі з місця на місце, куди б тим не було потрібно; якщо гостю з безтурботності заподіяно шкоду, проти того, хто це вчинив починає ворожнечу той, хто привів гостя, вважаючи помсту за гостя своїм священним обов’язком.

Але все доволі просто: слов’янські військові походи здійснювались, в основному, силами не племінного ополчення, а бойницьких та бродницьких ватаг, які йшли в похід з конкретною метою — вдосталь напоїти своїх богів людською кров’ю. Врешті-решт, селянин, котрий обробляв землю, щоб годувати свою сім’ю, не міг дозволити собі на кілька місяців відлучитись від дому, покинувши свою сім’ю напризволяще. Золото й срібло, які можна було здобути в поході, звичайно ж, коштують дорого, але абсолютно нічого не варті в умовах натурального господарства — їх майже неможливо було обміняти на щось їстівне. Тому батьки сімейств, мужі, як тоді казали, у походи не ходили, а орали й сіяли, й тримались подолів своїх дружин, а якщо вже й рушали з місця, то зі всім своїм домашнім скарбом, щоб на новому місці знову орати й сіяти та виховувати дітей. Та навіть у такому випадку авангардом війська були бійці вовчих братств, яким нічого було втрачати, бо голодних сімей вони після себе не залишали.

Антихристиянство слов'ян

При цьому, і це дуже важливо зазначити, об’єктами таких жорстокостей неодмінно ставали християни, яких бойники ненавиділи. При цьому, слов’яни не чіпали язичників-еллінів (а були ще такі в ті часи) і навіть ставились до них з певною симпатією та допомагали їм боронити себе від християн. Такий самий був стосунок до волохів-нехристиян або до відступників від християнської віри. Тобто сама релігія не була важливою, лиш би не була християнською. Люди будь-якого племені, якщо, тільки вони не були християнами, могли інтегруватись в слов’янські громади, стаючи частиною миру.

І це виглядає трохи дивним, схожим на якийсь антихристиянський (в лапках) хрестовий похід, що, до речі підтверджує і Велесова книга, яка чітко розділяє греків-християн (у Велесовій книзі вони є носіями всякого зла) і так званих еллінців, до яких автори Велесової книги відносяться більш-менш толерантно. Не виключено, що це відлуння війн з готами, котрі почали свій перехід в християнство ще за часів існування Оюму та готських союзників — Східної й Західної римських імперій, і свідчить про те, наскільки високим був градус взаємної ненависті. Потрібно було ще добрих дві сотні років, щоб слов’яни почали сприймати християнство, як щось позитивне й потрібне саме їм.