Країна курганів

Що це й для чого

Зазвичай в народі курганні споруди пов’язують то з козаками, називаючи їх козацькими могилами. Або, - особливо якщо на кургані стояла кам’яна фігура, так звана баба, - то з половцями, які кілька сотень років кочували в причорноморських степах. Щодо козаків народна пам’ять помиляється, своїх покійників вони хоронили на цвинтарях в могилах з хрестом. А от щодо половців…. Так, справді, вони кургани над могилами насипали. Але скільки ж могло бути тих половців, щоб їхніми могилами усипати всю нашу землю?

Річ у тім, що половці були останнім, так би мовити, курганним народом в Україні. Після християнізації Русі та монгольської навали традиція підкурганних поховань зникла. А от виникла ця традиція задовго до половців. Археологія свідчить, що кургани почали насипати в праукраїнських степах десь з ІІІ тисячоліття перед Різдвом.

Зазвичай, слово курган пояснюють запозиченням з котроїсь з тюркських мов, де це слово означає твердиню чи фортецю. Втім, враховуючи, що тюрки з’явились на наших землях доволі пізно, а перші насипачі курганів, давні арії, розмовляли праіндоіранською мовою, то, можливо, це слово є іранізмом (яких безліч в українській мові) і походить від gur - могила та xane - дім. Є й ще одна, доволі екзотична на перший погляд, хоча, можливо й не так уже й безпідставна, версія, котра виводить слово курган з шумерської – kur an – небесна гора. Принагідно зауважимо, що шумери чи, точніше, прашумери є народом зовсім не чужим для України, та про це поговоримо колись іншим разом.

Зараз важливіше інше: Щоб насипати навіть середненький курган, необхідно витратити чимало зусиль значної кількості людей. То навіщо їм це було потрібно? Чого ці люди хотіли добитись? Тільки увіковічнити дорогих покійників в пам’яті прийдешніх поколінь, чи може щось більше?

Хто й коли їх будував?

Перші кургани в праУкраїні пов’язані з появою тут так званої ямної культури, сама назва якої, вочевидь відображає особливості похоронів: тіла небіжчиків клали до глибоких ям, а над ямою насипали курган. Сам курган іноді оточували ровом або обкладали камінням, а на вершині встановлювали грубо вирізану антропоморфну стелу. В найбільших курганах, очевидно, хоронили племінних вождів і кургани ці служили потім цвинтарями для наступних поколінь роду.

Ба! Навіть більше. Коли люди ямної культури зійшли з історичної арени, традиція курганобудування не зникла, але зазнала певних удосконалень. Спадкоємці ямників, люди так званої катакомбної культури будували свої власні кургани, копаючи ще глибші могили та ще й видовбуючи спеціальну нішу-катакомбу в боковій стіні шахти-могили. Ще пізніше кочовики зрубної культури зводили у могилі спеціальний дім з колод, з’єднаних у зруб. Традиція ця, де речі, породила сучасна українське слово – домовина, себто дім для мерця. Але всіх перевершили скити. Підземні доми їхніх царів – це не доми, навіть, а справжні палаци, напхом напхані цінними речами.

Традиція курганного будівництва – це стандартний звичай усіх кочових індоєвропейських та, пізніше, тюркських народів. І навіть, якщо з якихось причин не вдавалось насипати власний курган, покійного підзахоронювали в уже існуючий курган, котрогось з більш древніх народів. Цікаво, що слов’яни язичники, хоч і спалювали тіла покійників, над могилами князів та знатних воїнів також насипали курган. То знову задаймо собі запитання: навіщо?

Інструменти керованого перевтілення?

Для наших далеких предків (а ямники є одними з безпосередніх предків українців) кургани були свого роду машинами реінкарнації, бандеролями в які запаковували тіло померлого, щоб згодом отримати його перевтілення у новій іпостасі у своєму племені. Характерно, що небіжчика клали до ями, викопаної у жовтому суглинку, в позі зародка, з підігненими до тулуба руками й ногами, рясно обсипали його тіло червоною вохрою, обкладали могилу білими вапняковими плитами і тільки потім насипали сам курган. Тобто для тлінного тіла створювався кокон-яйце в якому душа покійного повинна була пройти метафізичний курс перевтілення.

Насипання кургану в похоронному обряді часів бронзової доби відігравало ключову роль. Бо кургани - це не просто купи землі, нехай і великі. Найчастіше кургани моделювали живіт вагітної жінки. Померлого повертали в лоно матері-землі, щоб відродити його заново. І, очевидно, жреці вважали, що моделюючи форму кургану певним чином, вважали що можуть впливати на якість і швидкість перевтілення. Часто кургани відображають певні міфологічні фігури - птаху, наприклад, чи черепаху і мають виразні паралелі у ведичній релігії, що є ще одним доказом того, що основа Вед поставала саме в українських степах. Інакше кажучи, форма кургану – це щось на кшталт технічного завдання для вищих сил – яким саме має бути нове втілення. Для цього ж, мабуть, на курганах встановлювали і кам’яні антропоморфні стели.

Пізніше, у наступників ямних кочовиків, сенс маніпуляцій з обрядовістю та формами курганів було втрачено. Люди просто пам’ятали, що курган – це святе місце, звідки шлях у небеса є трохи коротшим. Цікаво, що навіть зараз, коли більшість українців вважають себе християнами і поняття не мають про віру своїх далеких пращурів, ми продовжуємо насипати над могилою невеликий, але все-таки курганчик і дуже часто встановлюємо пам’ятну стелу.