Я жив на берегах ріки, яку ви звете Десною, півтори сотні сторіч тому. І може у вашій історії міг-би рахуватись одним із перших музик. Бо ритми, які ми створювали на інструментах з кісток мамутів, були справжньою музикою. Насамперед — за тим станом, який вона створювала в нашій невеличкій громаді. Я вірю, що музика має надихати та єднати. А чи так це сьогодні в твоєму житті?

Коли чуєш про Трипілля, мабуть у тебе перед очима постають саме такі горщики з розписом. В твій час, через шість тисяч років, ці лінії сприймаються як прикраса. Та насправді вони творились насамперед для іншого. Спробуй відчути це разом зі мною...

Моя краса вабила багатьох. Це було в епоху Боспорського царства в славетному тоді місті Пантікопей на Кримських теренах. Та чоловіки мабуть не так сильно змінились за дві тисячі років. І я не розкрию таємницю, якщо скажу, що не краса була головним ключем до їхніх сердець. Або все-ж таки варто послухати цю історію, щоб хтось потім згадував спілкування з тобою мало не все життя?

Нас звали антами. І саме від нас нині багато істориків ведуть слов’янський родовід. Та зараз мова буде не про це. Бо мій досвід проходили тисячі й тисячі ватажків в різні часи. А от поговорити з тобою про нього випало мені. Та чи насправді ти готовий слухати?

Чого витріщився? Живого неандертальця ніколи не бачив? А, ну так, бачив — у підручнику. Там я кошлатий, горбатий, зі здоровенною довбнею й виразом обличчя, ніби щойно програв суперечку мамонту. Чесно кажучи, на його місці я теж образився б. Чомусь вирішили, що ми були дурними. Цікаво, як дурень примудряється вижити триста тисяч років серед льодовиків, полярних ночей і звірів, більших за танк? Ми вміли полювати й лікувати поранених. Доглядали старих. Ховали померлих — з квітами, між іншим, знайшли пилок у могилах. Любили своїх дітей і сумували за тими, кого втрачали. Ми були людьми. Просто трохи іншими людьми. До речі, коли ваші предки прийшли в Європу, ми не лише воювали.