Час Русі

Звідки єсть і пішла Руська земля?

Середина шостого століття після Різдва Христового для слов’янства є дуже важливим часом. Це був час напередодні Великого Слов’янського Переселення. Історія цього переселення налічує безліч драматичних і, при цьому, майже незнаних широкому загалу сторінок, але воно якщо й вплинуло на етнічну ситуацію в українських землях, то не надто радикально. Україну недарма називають матір’ю слов’янських народів, адже переселення слов’ян велось звідси, а не сюди і, на загал, головні складові майбутньої української нації уже сформувались.

Скажемо тільки, що поділ слов’янського світу на велесівців та перуністів не зник навіть тоді, коли слов’янські народи остаточно відмовились від старої віри й стали народами християнськими. Союзи, укладені в часи раннього середньовіччя, продовжують визначати їхні долі й досі. Одні слов’янські народи є католиками, інші — православними. І неважко зрозуміти, що в православну віру навернулись, в основному, язичники-перуністи, нащадки антського союзу племен. Це українці, східні білоруси, росіяни, серби, болгари, македонці й чорногорці, а разом з ними й нащадки волохів — румуни й молдавани. Винятком на цьому тлі виглядає Хорватія, хоча християнство Хорватія сприйняла від Візантії, себто в православному варіанті, і ще дуже довго, мало не до наших днів, хорвати читали святе християнське письмо православною глаголицькою абеткою, а не латиницею.

Завдяки Нестору-літописцю ми маємо цілий список слов’янських племен, котрі потім злились в Руській державі. Але дані археології показують нам іншу картину. Усі, перелічені Нестором племена, на теренах України належали до всього лиш трьох археологічних культур — райковецької, волинцівської та роменської. Райковецька культура покриває територію проживання всіх правобережних слов’ян від Дніпра аж до Західного Бугу і Сяну, а волинцівська та роменська збігаються з територією сіверян. При цьому, культури ці хоч і відрізнялись між собою, все ж були дуже близькими.

Але в Нестеровому переліку слов’янських племен, що жили в ті часи на українських землях, так само, як і серед пам’яток матеріальної культури чомусь немає найголовнішого. Немає Русі. А Україною ж наша країна почала називатись тільки з XVII століття і то як означення запорозьких та наддніпрянських земель. Решта ж земель надалі називалися Руссю, аж поки поступово назва Україна не стала спільною для всієї етнічної території українців.

Зрештою питання про те, звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити, і з чого Руська земля такою стала? — ставив ще, уже згадуваний Нестор. І сам собі спробував дати відповідь у знаменитій своїй Повісті минулих літ. Та хоч почав він її від синів Ноєвих, та так і не знайдемо ми в ній вислідку – хто такі руси, що дали свою назву цій землі, і чим вони відрізняються від русских людей? Спробуємо йому допомогти.

Хто мав право зватись русом, а хто ні?

Географічні назви з коренем руг -,рус- (як варіанти — рут-, рос-) споконвік відомі мало що не у всьому Старому Світі. Відомі й етнічні назви з тим же коренем. Так у межиріччі Дніпра та Дону в ІІ - ІІІ століттях жило сарматське плем’я роксоланів, яке навіть домінувало серед іраномовних кочовиків північного Причорномор’я, об’єднавши їх у племінний союз під своїм іменем. Але що означає це ім’я? Найбільш вірогідним є тлумачення, що роксолани — це перекручене греками іранське raoχšna aryāna, себто сяючі, яскраві, світлі арії, чим підкреслювався панівний, особливий статус цього клану серед інших арійських кланів. Це сармати царського роду, приблизно так само, як паралати у скитів. При нагоді, зауважимо, що Роксоланою, в значенні Русинкою, називали Гасекі Гюрем (вона ж Анастасія Лісовська) всесильну дружину турецького султана Сулеймана Кануні і героїню сучасних телесеріалів.

Руги, ругії, ругіани, росомони, роксолани — так називали давні історики людей, що мешкали в південній Прибалтиці, середньому Подунав'ї та Причорномор’ї. А з X-го століття ругами називали в Європі русів і Русь. Втім, найчастіше ругів пов’язують з південним узбережжям Балтики. Саме там їх локалізують Тацит (уже в ІІ столітті перед Різдвом), а потім Клавдій Птолемей та Йордан. І саме там на острові Ругія чи Ружана до 1168 року існував найзнаменитіший храм Світовида — Аркона, уособлення Дерева Життя та знаходився, відомий в усьому слов’янському світі, оракул.

Російський історик Аполлон Кузьмін вважав, що назви руги, роги, рузи, руси, руяни (rujanen, rani) відносяться до одного й того ж народу, що пояснюється чергуванням звуків г, ж, з яке може відбуватися при відмінюванні, як, наприклад, у словах друг – дружба – друзі. В даному випадку — руг (число однини), рузи чи руси (число множини), а Ружана — це острів ругів. З початку IV століття руги згадуються на Середньому Дунаї у верхів'ях Тиси в стародавній Паннонії, на території сучасної Угорщини і там вони були союзниками Атили, а після його смерті створили власне королівство та воювали з готами. Ругілою (також Ругасом або Ругою) звали дядька Атили, який правив гунською імперією в 421-434 роках. Пізніше, вже після смерті Атили, народ ругів розділилився надвоє, при цьому менша частина перейшла на службу до візантійських імператорів, а більша частина визнала владу короля Італії Одоакра (отого, що скинув останнього римського імператора та був сином гунського вельможі) і переселилась до Італії.

Ще раз нагадаємо, що саме Одоакра мав на увазі Богдан Хмельницький, виводячи від нього походження русів, а отже й козаків, коли писав збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів. Себто, Хмельницький однозначно бачить козаків (але невідомо чи всіх українців!) нащадками ругів-русів. І це зовсім не випадково. Але що ж означало це слово? Хто мав право зватись русом, а хто ні?

Доволі популярною є версія, що пов’язує це слово з водою. Ця асоціація напрошується наче сама по собі. Проклала ж по Україні своє русло ріка Рось, на берегах якої дівчата вмиваються росою? Чи руси – це люди, які жили біля Росі і вмивались росою?

Русь як військова каста

І так, і ні. Бо корінь рус-, що означав у давнину воду є похідним від ще давнішого, мабуть ще доарійського слова із коренем – ру-, що означав активність, дію. Вода – це ж плинна субстанція, чи не так? Вона, на відміну від тверді земної, тече, рухається, є активною і творчою. Руси – це ті, що перебувають у русі, себто активні, творчі, мобільні, змінні люди. І такі люди серед аріїв були.

Ми вже не раз згадували, що усередині арійського суспільства, існувала особлива каста, стан над станами, військова спільнота, братство лицарів-професіоналів, захисників усієї громади, спільнота воїнів-кшатріїв. Втім, кшатрій — це термін, який прийшов до нас через санскрит і є доволі пізнього походження, адже з’явився він вже в середовищі тієї частини аріїв, котра переселилась на півострів Індостан в другій половині ІІ тисячоліття перед Різдвом.

Серед інших племен, що виводились з арійського кореня, ймовірно існували й інші назви військового стану і русь, руси — була однією з них. При цьому, арійська русь була домінуючою силою в суспільстві, підкоривши своєю енергією і сивобородих поміркованих старійшин і гніздюків-гречкосіїв. Не кажемо вже про те, що жінки у цьому суспільстві взагалі до ради не допускались. Власне з тієї русі, беруть свої початки, як рівноцінні поняття, і європейська шляхта і українське (а стократ вірніше було б казати – руське) козацтво. Пригадаймо, як затято козаки боронили свої вольності давні. Ми чомусь забуваємо спитатись, а в чому саме полягали оті давні вольності? Право володіти землею, сповідувати православ’я, мати кріпаків?

Зовсім ні. Давні вольності козацькі розумілись в тому, щоб бути окремою спільнотою, не змішуватись із поспільством, з волостю. підлягати власному праву. Бути, одним словом, руссю. Так само, як руссю були їх попередники - чубаті воїни Святослава, сармати-роксолани, царські скити – паралати чи засновники багатьох царств та династій кімерійці.

Русь та руські люди

Однак русь не тільки воювала. Русь ще й торгувала, оскільки, як сказав Йоганн Вольфганг фон Ґете у своєму безсмертному Фаусті: війна, торгівля та піратство три кшталти сутності одної. В ті часи купці були воїнами — досвідченими, загартованими в боях, безстрашними і, дуже часто, безжалісними. Не тільки війна, але й торгівля була монополією русі, тим більше, що товар, який русь постачала усьому світу був дуже специфічним. Це була торгівля живим товаром – рабами, і кожен, хто мав нещастя бути сусідом русі мав усі шанси, нарівні з руськими кіньми, руськими волами чи руськими жінками, стати власністю котрогось із русів – його рабом, русским человеком, себто.

В скитські та ранні сарматські часи основною територією для людодоловлі були багаті золотом та людьми тракійські землі. Але після завоювання римським імператором Траяном Дакії ситуація змінилась. З могутнім Римом задиратись було не з руки. Та й хто псуватиме стосунки із головним покупцем руського товару? Тому напрямок людоловлі змінився із південно-західного на північно-східний. Там, серед дрімучих лісів, боліт та рік, золота, щоправда, не було, зате покірних та безборонних рабів було без ліку — експансія русі на північний схід намітилась ще в античні часи, що, зокрема було однією з причин конкуренції ранніх слов’ян з готським Оюмом.

Каталізатор слов’янського державотворення

Крах Римської імперії та дві перші хвилі Великого переселення народів радикальним чином змінили геополітичну ситуацію у Європі та демографічну ситуацію на теренах України. Боєздатних русів за два століття безперервної війни усіх з усіма, значно поменшало, а скити-орачі та скити-землероби, які тепер стали людьми вільними, себто слов’янами, залишившись без свого руського щита й меча, самі вимушені були давати собі ради.

Почалось слов’янське державотворення, яке не оминуло й українських земель. На західному березі Дніпра далекі нащадки трипільських першопоселенців, дуліби й волиняни, пізніше звані древніми людьми — деревлянами, утворили свій союз племен. На лівобережжі хорвати-анти, прямі нащадки аріїв, разом з єдинокровними уличами, тиверцями та сіверянами створили свою державу. На північ від них, за Поліськими болотами почала створюватись держава кривичів із центрами у Полоцьку та Смоленську, а ще далі, на берегах ріки Волхов, прийшлі із південних берегів Балтики словени побудували місто Русу, яка потім стала Старою і заклали підвалини города, який назвали Новим. Процес пішов …

Однак просувався він якось мляво та повільно, чогось отим новим наче державами бракувало. А бракувало їм можливості реалізувати ту модель державної влади, яка склалась ще з трипільських часів і в рамках якої стан селян-вайшью, навіть ставши політичною більшістю, міг почувати себе комфортно — бракувало знаті, еліти, інакше кажучи, русі. А нагадаємо собі, що ще з арійських часів в Україні виробилась двоетнічна система влади, в якій перші скрипку завжди відігравали степові кочовики — кіммерійці, скити, сармати.

Здавалося б, не треба далеко шукати, адже в степах України та поряд з нею змінили одна одну декілька хвиль тюркомовних кочовиків. Першими сюди, ще в черняхівські часи, прийшли булгари які, вірогідно, були одними з унів-федератів Атили в його війнах з Західною та Східною Римськими Імперіями. Наступними стали авари, які були союзниками словенів та частини булгарських племен і ворогами хорватів-антів. У 700—1000 роках на Слобожанщині існував болгаро-аланський союз племен, матеріальним проявом якого була салтівсько-маяцька культура. Частина з цих племен була кочовиками і згодом ввійшла до Хазарського каганату. У ІХ столітті сюди прийшли печеніги, а через сто років сюди прийшли половці.

Стосунки слов’янських племен з усіма цими народами складались по-різному. З одними, наприклад з булгарами, аланами чи половцями вони були більш-менш збалансованими, з іншими, як з аварами, хазарами чи печенігами, — відверто ворожими. Слов’яни то воювали з степовиками, то підкорялись їм, то самі підкоряли та асимілювали їх. Але всі ці народи, за винятком аланів, були тюркомовними, а отже — чужими. Вони не могли кандидувати на звання русі. Можливо, виняток було б зроблено для аланів, які єдині були іраномовним народом, якби алани самі не були скорені хазарами.

Поляни – кияни – Русь?

Проте, були люди, котрі хоч і розмовляли уже слов’янською мовою, ще пам’ятали про своє неслов’янське, а навіть і царське, роксоланське походження. Пам’ятаєте, як в літописі поляни, яже нині звані русь? Тобто, котресь з слов’янських племен згадало про своє древнє походження і оголосило про свою владу над іншими слов’янськими племенами?

Майже так, за винятком того, що полян, як окремого племені чи взагалі етнічного утворення не існувало. Поляни — це люди поля, вільні люди, свого роду козаки, військово-торговий стан докнязівської доби. І вони, ці люди, мали своїх лідерів.

Український мовознавець Костянтин Тищенко, аналізуючи зв’язки сучасної української мови та нашої історії, зі спадком перської держави, звернув увагу на те, що в Ірані досі є в ужитку чоловіче ім’я Дехкія, що в перекладі означає посаду сільського старости (deh — село і kiya — володар, пан, господар). Себто корінь слова — кий може бути іранським, або точніше, ще арійським і означати титул володаря. У написаній середньовічним перським поетом Фірдоусі епічній поемі Шахнаме, розповідається про династію давніх іранських царів Киянідів. Четверо перших царів цієї династії носять наступні імена: перший — Кийгобад, другий — Кийкавос; третій — Кийхосров; четвертий — Киймехраб. Тобто маємо цілу династію Київ чи Кеїв. І тут виникає запитання, а чи є слово кий іменем власним чи частиною імені чи може чимсь іншим?

В українській мові досі існує слово кий, яким позначають палицю. Просто палицю, якою можна чи то в більярд грати, чи то собак відганяти, чи то просто на неї опиратись. Але це не всі призначення палиці. З археологічних розкопок арійських могил нам відомо, що обов’язковим атрибутом поховання вождя є палиця із насадженим на неї кам’яним, а пізніше металевим навершям. Таку палицю, щоправда, називають уже не палицею, а жезлом. Або скіпетром. Або булавою. В арійські часи така палиця служила символом влади. Той, хто тримав такого кия у руках, той і був вождем племені. І це не випадково, бо саме так, в уявленні аріїв, мали виглядати боги.

Верховний бог аріїв Індра не мислився їм без бойової палиці — ваджри, яка пізніше трансформувалась у блискавки Юпітера, Перуна та святого Іллі. Так що кий цілком може бути древньою і тепер забутою назвою символу влади — чогось схожого на скіпетр чи булаву. Зрештою, дерев’яний молот ми досі називаємо киянкою, а булава була атрибутом влади українських та польських гетьманів, які самі себе іменували нащадками іраномовних сарматів. А згадаймо зображення руських князів, на монетах, наприклад. Викарбувані там князі завжи ображались з палицею в руках, яку ми з грецької називаємо скіпетром. То може кий — це зовсім не ім’я, а титул (так само, як скіфський ксай) який пізніше був витіснений запозиченим у німців словом князь?

Початок Київської держави

Власне Київське князівство на початку своєї історії посідало доволі скромну, порівняно з сусідами, деревлянами чи сіверянами, за розмірами територію у Середній Наддніпрянщині. І політичне його значення було незначним. Але Київське князівство знаходилось на перехресті торговельних шляхів, тут пролягав знаменитий степовий міст, боротьба за контроль над яким велась ще з часів мідної доби. Коли торгівля занепадала, міст втрачав своє значення, а коли торгівля зростала, а в сьомому століття перед Різдвом вона якраз і почала рости, міст повертав собі своє стратегічне значення. В час, про який ми говоримо, його контролювала якась група колишніх хорватів-антів, а ще раніше послов’янених сарматів, яка, щоб надати собі більшої легітимності, стала нагадувати своїм сусідам про своє власне, царське, руське походження.

Слова про полян, які назвали себе руссю, вважають пізнішою вставкою. Але не виключено, що в цих словах міститься зрозуміло сучасникам, але незрозумілий нам осуд, натяк на полян, себто кочовиків, степовиків, які, мовляв, назвали себе руссю самі, не маючи до цього жодних прав.

І якщо в південній Русі цей осуд був тихим, бо київським князям уже вистачало сил показати хто тут справді русь, то на півночі осуд поступово переростав в супротив і міг перерости в збройне протистояння. Можливо кияни у цій війні і перемогли б, але можливо й ні. Та в будь-якому випадку це відбилося б на торгівлі і допустити цього не можна було. Тому, коли новгородці запросили собі на княжіння іноземного князя, чи то нормана чи то слов’янина-ободрита Рюрика, київської русі довелось йти на компроміс. В Києві вокняжилась варязька династія рюриковичів, але реальна влада залишалась в руках еліти — русі.

Завдяки цьому компромісу, Русь створила свій плацдарм у північних слов’янських землях і дуже швидко, бо на протязі життя одного покоління, заволоділа усіма землями східних слов’ян – від Балтики до Чорного моря, опанувавши, таким чином, стратегічний напрямок торгівлі – знаменитий шлях із варяг у греки. А заодно, утримуючи Київ, перекрила північний відтинок шовкового шляху, який вів саме через київські переправи степового моста. Волость прийняла ці правила і сама стала руссю.