Божа поштова скринька

Кам’яний острів в степу

Цей химерний кам'яний острів у степу, обвітрений мільйонами років, і є Кам'яною Могилою. Так називають його українці. Татари називали цю місцевість Ююнь-Таш, що в перекладі з тюркського позначає «камінь збору». Там збирались військові загони ногайців перед тим, як виступити в похід.

Для народів старших епох, починаючи десь з часів кам’яної доби, Кам’яна Могила була сакральним місцем. Про це свідчить хоча б малюнок мамута, знайдений в одному з гротів. А мамути в Україні вимерли найпізніше за тисяч років до Різдва.

Втім, крім мамута тут є й інші зображення. І сюжети зображень вельми різноманітні. Малюнки, - а точніше гравюри, - протиралися у плитах шматком твердого каменю, а потім канавки заповнювались червоними та чорними фарбами, сліди яких збереглись. Серед них можна побачити зображення тварин, людей, сцени полювань, танців, сексу, чаклунства тощо.

Практично всі зображення Кам'яної Могили нанесені на внутрішні поверхні кам'яних брил, їх можна побачити лише зсередини гротів та печер, а зараз ці внутрішні порожнини засипані піском, щоб уберегти від непрошених гостей. Та найцікавіше, що в давнину побачити ці малюнки було непросто і зрозуміти причину цієї прихованої образотворчої діяльності неможливо з точки зору нашого сучасного раціонального мислення.

Місце сили й творчості

Вірогідно, Кам’яна Могила бачилась нашим пращурам як місце контакту, перехід між буденним світом яви і сакральним, божественним світом вищого порядку – прави. І щось в цьому таки є.

Нині це місце багато хто вважає так званим місцем сили. Не будемо сперечатись відносно істинності езотеричних теорій, але радісне піднесення та прилив креативних ідей відчуває тут кожна людина. А що ж мали відчувати древні люди у яких шосте чуття було набагато гострішим, аніж у наших сучасників?

Дуже просто: там, де ми відчуваємо радість та натхнення, вони, ті люди, чули присутність вищих сил. Зрештою, оскільки мислення тих людей відрізнялось від нашого, нічого іншого вони й не могли відчувати. Атеїзм у ті часи був неможливим. А що наші предки були не тільки релігійними, але й практичними людьми, то чому ж не скористуватись унікальними можливостями цього місця?

Малюнки, створені древніми творцями, були для них, свого роду, листами до вищих сил, конвертами яким служили гроти Кам’яної Могили. В цих листах, очевидно, йшлось про різні речі – побажання, запитання, враження, оповіді про якісь події, про які богам слід було знати.

Хто автори?

Більша частина малюнків належить, ймовірно, людям кукрецької культури, яка доволі довго контролювала околиці Кам’яної Могили. Мати 24/7 доступ до гарячої лінії зв’язку з богами це, погодьтесь не тільки круто, але й стратегічно важливо. Тому чужинців в такі суперсакральні місця зазвичай не допускали: а раптом щось не те шепнуть богам?

Проте в гротах Кам’яної Могили є зображення, які можна трактувати як символіку пізніших степових культур: сурської, середньостогівської, ямної та зрубної, які також жили на цих землях.

Середньостогівчани, вірогідно, облаштували на плато Кам’яної Могили вівтар для жертвоприношень, який, до речі, діє ще й зараз, справно збираючи монетки від туристів. Деякі зображення належать представникам землеробських племен, котрі явно прийшли до Кам’яної Могили здалека і, вірогідно, саме з метою вкинути до божої поштової скриньки свого власного листа.

Помітно також, що художники шанували твори своїх попередників і намагались використати кожен вільний клаптик поверхні, не затираючи вже існуючих малюнків. З цього випливає, що святість Кам’яної Могили була широко відомою і визнаною в древньому світі. Це справді було місце миру.

Найдрівніша писемність?

Та найбільшою загадкою Кам’яної Могили є навіть не її малюнки, а значки, які, як стверджував всесвітньовідомий шумеролог Анатолій Кифішин (а разом з ним ще цілий ряд фахівців) читаються «по-шумерськи». Це виглядає ще більш інтригуюче, враховуючи явні паралелі між знаками Кам’яної Могили, древнього святилища у Фонтенбло під Парижем, анатолійського міста Чатал-Гююк та месопотамських міст-держав Ура та Шуруппака.

Існує, навіть, гіпотеза про існування в давнину певної системи сакральної писемності, спільної для інтелектуальної еліти багатьох європейських та передньоазіатських народів. І ця гіпотеза аж ніяк не є безпідставною.