Ритм над Десною

Послухай. Ні, не вухами. Серцем. Чуєш щось? Отож.
Моя музика замовкла п'ятнадцять тисяч років тому. Але колись вона звучала над Десною.

Ви знайшли наші браслети з кісток мамута, наші візерунки. І довго ламали голову: для чого це? Відповідь проста. Людині недостатньо просто жити. Їй потрібно ще й святкувати життя.

Коли закінчувалося велике полювання, ми збиралися біля вогню. Я брав кістки, ударяв одну об одну — спочатку повільно, потім швидше. Діти сміялися, жінки танцювали, старі плескали в долоні. Наші серця починали битися в одному ритмі. Ось що таке музика. Не звуки — єдність.

А браслети? Думаєш, лише прикраса? А може, візерунок нагадував нам про річку, яка ніколи не перестає текти. Про час, який завжди повертається. Не все треба пояснювати — деякі речі просто відчувають.
У ваших кишенях живе більше музики, ніж ми чули за все життя. Та чомусь дедалі рідше співаєте разом. Слухаєте — але рідко творите.

Запам'ятай слова старого музиканта. Плем'я стає народом не тоді, коли всі говорять однією мовою, а тоді, коли всі можуть підхопити одну пісню. Спільний ритм сильніший за страх, за холод і навіть за час.
Дивишся на мій старий браслет? Знай: я залишив його не для археологів. Я залишив його як запрошення.

Прислухайся. Можливо, той ритм і досі тихо звучить у твоєму серці.