Анти

Анти чи хорвати?

Після смерті свого найуспішнішого володаря Аттіли (див. Черняхівсько-київська культура) імперія унів проіснувала ще два десятки років і, врешті-решт, розпалась. Повідпадали всі залежні народи, а саме ядро імперії, яку складали люди переважно слов’янського, іранського та фракійського походження, розпалась на декілька частин. І в усіх цих частинах відбувались дуже активні процеси етногенезу, які, в кінцевому результаті, привели до появи давньоруського, а, згодом, і українського народу. Пеньківська культура виникла на основі тієї частини черняхівсько-київських племен, яка була прямим нащадком скіфів-орачів (див. Скіфів-орачів культура). Звідси й двомовність, хоча й з перевагою слов’янською мови, і певні, доволі архаїчні, особливості матеріальної та духовної культури. Вірогідно, в процесі формування пеньківської культури чималу роль відіграли і сарматські елементи (див. Сарматська культура). Про це свідчить назва, яку використовували європейські історики щодо людей пеньківської культури. Їх називали антами, а це слово має іранське походження й означає людей, що живуть на краю, крайніх. І, з точки зору іраномовного світу, вони справді такими були, мешкаючи на крайньому заході іранського ареалу. Втім, анти — це не самоназва. Вірогідною самоназвою пеньківських племен є хорвати — народна форма етноніма сармати, що, можливо, свідчить про сарматське походження панівних еліт пеньківців.

Господарство пеньківської культури

Продукти землеробства були основним джерелом харчування пеньківців, про що свідчать знахідки знарядь праці, зернові ями та ручні жорна, які знаходять у всіх пеньківських поселеннях. Зі свійських тварин найбільше було великої рогатої худоби, коней, овець, кіз та свиней. Додатково пеньківці займались мисливством та риболовлею. Значного розвитку набула чорна металургія. На теренах пеньківської культури знайдено декілька металургійних центрів. Одним з найбільших був Гайворонський (в Голованівському районі Кіровоградської області), який складався з чотирьох залізоплавильних печей і двадцять одного сиродутного горна. Тут виплавлялась значна кількість криничного заліза, з якого місцеві ковалі виготовляли потрібні в господарствах інструменти. Пеньківські майстри були знайомі з багатьма передовими, як на той час, технологіями кавказьких, візантійських та перських фахівців. Знайдено, наприклад, інструменти з наварними сталевими лезами. Пеньківці виготовляли дуже багато зброї. В першу чергу — це масивні ланцетоподібні вістря списів та трилопатеві гостряки стріл, які передбачали використання потужних складних луків. У порівнянні з іншими слов'янськими культурами на території пеньківської культури знайдено значно більше ювелірних виробів з кольорових та благородних металів — скроневі кільця, сережки, браслети, поясні бляшки, накладки, шийні гривні, а також характерні тільки для пеньківців пальчасті фібули. Посуд пеньківські господині, як і в давнину, виробляли самі і при цьому, скажемо щиро, не заморочували собі голівок його красою. Пеньківська кераміка зазвичай товстостінна, поверхня її нерівна, іноді шорсткувата з простою орнаментацією. Миски - конічні й циліндричні, округлі зі слабко вираженим або відігнутим віночком і звуженою придонною частиною. Виявлені також глиняні прясельця і невеликі фігурки тварин, що очевидно належали до предметів культу. Невелику кількість вишуканого столового посуду виготовляли на гончарних колах фахівці з Пастирського городища — так званий пастирський посуд. Не виключено, що цими гончарями були аланські полонені, оскільки певні риси зближають таку кераміку з виробами салтівської культури (див. Салтівська культура).

Поселення й житла

Пеньківські села були невеликими, але, як правило, розташовувалися групами по кілька поселень, на відстані в кілька кілометрів одне від одного. У селах налічувалось по кілька десятків жител, хоча й не всі вони були заселені одночасно. Будинки зазвичай розміщувалися лінійно, утворюючи вулицю. Житла у плані були чотирикутними напівземлянками, площею в середньому 25 м2, стовповою або зрубної конструкції. Для обігріву і побутових потреб використовували вогнища, а часом і кам'яні печі. Вхід до житла розташовувався з південної або східної сторони в стіні, протилежній печі. Посередині житла встановлювався центральний стовп, що підпирав двоскатний дах, який покривали соломою або очеретом. Поруч з житлами знаходились неопалювані приміщення, які служили коморами для зберігання припасів або виробничими майстернями. На одне житло припадало до півдесятка погребів та господарських ям. Траплялись також округлі споруди пов’язані, мабуть, з впливом кочовиків, які не зустрічаються на інших слов’янських територіях. Укріплених міст в ареалі пеньківскої культури небагато. Очевидно, вони не мали оборонного значення, а служили ремісничими центрами та центрами адміністрування. Одне з міст, а саме Пастирське, було осередком політичної влади та резиденцією правителя.

Перуністи й велесевці

Родові цвинтарі людей пеньківської культури знаходились поблизу поселень. Похоронний обряд був переважно слов’янським, коли покійників спалювали за межами цвинтарів, а рештки хоронили у ямках, хоча траплялись і чисто сарматські ґрунтові поховання. Трупоспалення частіше зустрічалось в лісостеповій зоні, а трупопокладення — у степовій. Похоронний інвентар був більш ніж скромним: горщики й бронзові прикраси — трапецієподібні й спіральні підвіски, браслети, скляне намисто, персні, дзвіночки, серги, фібули, та інші дрібні речі. Релігійні переконання усіх слов’янських народів були дуже древніми та навіть дещо архаїчними. Надалі існувала ще староєвропейська віра в жіноче начало в образі матері-землі. Обожнений предок шанувався під іменем щура і ця форма досі вціліла в складному слові пращур, себто прадід. Про допомогу прадіда щура просили у випадку появи нечистої сили чи просто в неочікуваній ситуації. І, мабуть, щур приходив на допомогу, хоча допомога ця була дієвою тільки в межах досить обмеженої території — свого дому, подвір’я чи окресленого чарівною палицею кола. Саме до щура ми звертаємось, кажучи цур тобі! Були ще й домашні божки й боженята, лісові та водяні демони, а також різні інші неприродні істоти.

Однак, слов’яни, зберігши частину доіндоєвропейських релігійних переконань, були все-таки, і нащадками аріїв, а тому, по-арійськи, головним в божественному світі вважали чоловіче начало. Втім, з місцем перебування та функціями божественної влади бувало по-різному. Навіть настільки по-різному, що небесний отець не у всіх слов’ян був небесним. Небесний отець міг бути втіленим в образі громовержця і великого воїна Перуна1 і тоді він справді був небесним. Проте у доброї половини, якщо не у більшості, слов’янських племен існував культ бога підземного світу — Велеса2 (Волоса, Волоха). Бог Велес уявлявся їм у вигляді змія, що є явним пережитком трипільського нашого минулого. Доарійське походження Велеса підтверджується ще й тим, що його божественною роботою було підтримання чаклунських знань і дарування земних багатств. Перун і Велес боролись між собою, а тому слов’янство з самого свого початку було розділено на дві великі групи, одна із яких визнавала верховенство Перуна і, відповідно, правого, правдивого світу, а друга вірила Велесу і поклонялась йому, шануючи не правду, а кривду. Кривду, звичайно ж, з точки зору православних (нічого спільного з християнством!) вірних Перуна.

Історична доля пеньківської культури

Неважко зрозуміти, що перуністами були слов’яно-іранці. А от велесівці — це нащадки тих праслов’яни, які не входили ні до скіфської та сарматської, ні до римської держав, і які зберегли найбільше звичаїв своїх далеких староєвропейських предків. І між цими двома слов’янськими об’єднаннями існували доволі напружені стосунки. Занадто коротким був час перебування таких двох слов’янських груп в складі єдиної черняхівсько-київської спільноти, щоб подолати й згладити всі суперечності. В результаті цих суперечностей після розпаду імперії унів, сформувалось два могутні слов’янські союзи: східний, перуністський, відомий з візантійських джерел як Держава Антів та західний, велесівський, відомий як Словенський племінний союз. Вірогідно, конфлікт між цими спільнотами став однією з причин великого слов’янського переселення3 в південно-західну землю. Недарма ж Україну називають матір’ю слов’янських народів. На початку цього конфлікту військове щастя було на боці Антської держави, яка до того ж заручилась підтримкою Східної Римської Імперії. Але словени знайшли собі союзника в особі Аварської орди (див. Аварська культура) і 560 року авари завдали удару по Державі Антів, розоривши її землі. Це був важкий удар, який стримав експансію антів на захід і значно послабив антську державу. Втім, інтеграційні процеси всередині всієї слов’янської спільноти продовжувались, що привело до появи лука-райковецької культури, спільної для всіх східноєвропейських слов’ян.