Сіверяни

Походження сіверян

Волинцівсько-роменська культура сформувалася внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен словенської празько-корчацької культури, які поступово асимілювали пеньківців (див. Пеньківська культура) та колочинців (див. Колочинська культура) й увійшли в контакт із салтівським населенням (див. Салтівська культура). Це спричинило появу специфічних рис матеріальної культури сіверян — літописного племінного союзу, який, згодом, увійшов до складу Русі. Час існування волинцівсько-роменської культури охоплює два періоди: більш ранній — волинцівський і пізніший — роменський. Судячи з етнічної назви в появі сіверян відіграло значну роль сарматське плем’я северів, асимільоване місцевим слов’янським населенням. Тому зовсім не виключено, що, принаймні на першому, волинцівському етапі існування культури сіверян, вони були слов’янсько-сарматськими білінгвами.

Господарство сіверян

Волинцівсько-роменське населення вирощувало просо, пшеницю, жито, горох та коноплі. Другою за значенням галуззю господарства було скотарство з перевагою розведення великої рогатої худоби. Помітну роль відігравали також полювання, риболовля і бортництво. Основу керамічного комплексу на ранньому, волинцівському, етапі становлять ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і чітко профільованою верхньою частиною, орнаментовані вдавленнями по вінцях. Трапляються також миски, кухлі, сковорідки з високим бортиком. Очевидно, що більшу частину посуду ліпили вдома і для домашнього вжитку. Якусь частину столового посуду, зробленого на гончарному колі та прикрашеного високими вертикальними вінцями й вирізаними лініями, виготовляли фахові гончарі, які жили в одному місці — на Битицькому городищі. Роменські горщики стають досконалішими, мають широку горловину та шнуровий орнамент або відбитки гребінцевого штампа з вирізаними хвилястими лініями у різних поєднаннях.

В кожному поселенні були ремісники, які виробляли доволі широкий асортимент інструментів, зброї та прикрас. В першу чергу, це сільськогосподарський та деревообробний реманент — наральники різних типів, чересла, серпи, коси, мотики, сокири, тесла, ковальські кліщі, ложкорізи, ножі, шила, риболовецькі гачки та ості, кресала, деталі дерев'яних відер та інше. Зброї було також доволі багато. Наконечники стріл та списів, бойові ножі та сокири, шаблі й мечі, кольчуги та кінська упряж вироблялись місцевими зброярами. З каменю виготовляли жорна, точильні бруски, із глини — пряслиця, ливарні форми, із кістки — різні шила, спиці для плетіння рибальських сіток та постолів. З кольорових металів виготовляли срібні й бронзові браслети, сережки, шийні гривни, антропоморфні фібули, пряжки, ланцюжки, намистини. Зафіксовано спіральні скроневі кільця, що вважаються етнографічною ознакою сіверян, а також персні, ґудзики, сережки та підвіски салтівського типу. Про тісні зв’язки з салтівцями свідчить імпорт салтівського посуду та візантійських винних амфор, які ввозили, ймовірно, з Криму. Особливістю волинцівсько-роменської культури є велика кількість арабського срібла, як правило, у вигляді монетних скарбів. Характерно, що велику кількість срібних прикрас, - набагато більше ніж в інших слов’янських землях, - сіверяни виготовляли саме з монетного срібла.

Села, міста й цвинтарі

За волинцівських часів невеликі й неукріплені села будували на невисоких ділянках надзаплавних річкових терас і на височинах річкових долин. Єдиним волинцівським містом є Битиця, хоча укріплення цього міста були збудовані ще у скіфські часи (див. Скіфів-орачів культура) і лише відновлені сіверянами. Це був великий торговельно-ремісничий та адміністративний центр, хоча співіснування у Битиці слов'янського й тюркського населення дає підстави вважати це місто форпостом Хозарського каганату1 на сіверянській території. Топографія роменських поселень значною мірою відрізняється від волинцівських — з’являються укріплені поселення, які часто супроводжуються кількома неукріпленими селами. Дуже часто використовувались більш-менш збережені фортеці скіфських і, навіть, чорноліських часів (див. Чорноліська культура), укріплення яких відновлювались та зміцнювались частоколами, часом на кам’яних підвалинах, що явно демонструє ріст загрози з боку хозарів.

Основним типом житла волинцівсько-роменського населення була прямокутна напівземлянка стовпової конструкції. Опорні стовпи встановлювалися у кутках, а також посередині кожної стіни. Масово використовувалися зруби, менш поширеними були мазанки. Покрівля, мабуть, була двосхилою, гребінь даху іноді спирався не на стіни, а на два стовпи, вкопані за межами котловану. Дерев'яну основу покрівлі часто засипали зверху шаром землі чи глини. В одному з кутів приміщення встановлювали глиняну піч, склепіння якої викладали з глиняних яйцеподібних блоків — вальків. Іноді мешканці задовольнялись вогнищами з глиняними черенями. Поряд з кожним житлом знаходилось викопане в землі зерносховище, стіни якого були обмазані глиною та обпалені. Окрім жител, на поселеннях зводили господарські споруди та ремісничі майстерні, серед яких найчастіше зустрічались кузні.

Родові цвинтарі знаходились неподалік від поселень. Загальноприйнятим обрядом похоронів була кремація. Тіла небіжчиків спалювали на спеціальних майданчиках, попіл зсипали в спеціальні урни разом з особистими речами — прикрасами, деталями одягу, залишками зброї. Урни закопували в неглибокі ямки під шаром дерну. Урну з прахом супроводжували одним або кількома горщиками з кашею та якимсь напоєм. В часи роменського періоду культури, над могилою насипали курган. У ранніх роменських курганах урни установлювали нагорі кургану, а в більш пізніх — усередині насипу. Зустрічались, хоча і вкрай рідко, поховання за обрядом трупопокладення, отже якась частина сіверян ще дотримувалась звичаїв своїх кочових предків — скіфів та сарматів.

Історична доля волинцівсько-роменської культури

На початку IX століття сіверяни потрапили в васальну залежність від Хозарського каганату1. Після походів київських князів Олега в 884 році й Святослава в 964 році, сіверяни стали платити данину київським князям, поступово втягуючись в процес інтеграції з Руссю. До середини XI століття волинцівсько-роменська культура перестає існувати, стаючи частиною спільної давньоруської культури. Востаннє сіверяни згадуються в літописах від 1024 року.