Словени - вільні люди

Походження празько-корчацької культури

Празько-корчацька культура постала на основі групи племен слов’янського та почасти фракійського походження північно-західної частини черняхівсько-київської культури (див. Черняхівсько-київська культура). Можливо саме тому виникла самоназва слов’яни (в більш ранньому варіанті, вірогідно, словени) як людей незалежних від сарматських впливів. На відміну від антів-хорватів (див. Пеньківська культура) люди празько-корчацької не були білінгвами, хоча впливи фракійської та кельтської мов в західних діалектах слов’янської мови були доволі значними. Територія поширення празько-корчацької культури досить чітко збігається із визначеним ще античними істориками ареалом венедів. Спочатку празько-корчацька культура була поширена на території південної Польщі, Чехії, Словаччини та української Волині. Пізніше ареал її поширився на північну частину Польщі, східні райони Східної Німеччини, білоруське Полісся, середню частину Правобережної України, Молдову й Румунію. Великою мірою ця територіальна експансія була обумовлена спілкою з аварами (див. Аварська культура), які, на той час, були грізною військовою силою.

Господарство празько-корчацької культури

Основу господарської діяльності племен празько-корчацької культури становили землеробство й скотарство. Землеробство було орним. Для оранки застосовувалися рала з залізними наконечниками й без таких, а як тяглову силу використовували коней та волів. Поля засівали переважно пшеницею, ячменем, житом та вівсом. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець, курей. Знахідки знарядь праці та зброї пов’язані виключно з поселеннями, де часто знаходились невеликі металургійні та ковальські майстерні, які виготовляли наральники, серпи, коси, ножі, шила, долота, сокири, молотки, зубила, ковадла, токарні різці. Зі зброї найбільш поширеними були залізні наконечники списів та стріл, що можна було використовувати як для війни, так і для полювання. Були ремісники, що виготовляли кам’яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні шила тощо.

Провідним типом празько-корчацької кераміки був ліпний неорнаментований посуд так званого празького типу — високі горщики з опуклим плечем у верхній частині посудини й короткими прямими вінцями, дуже рідко з горизонтальним валиком під вінцями, насічками чи зиґзаґами. Керамічний комплекс доповнювався сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками. На ранніх пам’ятках культури на Дністрі та Пруті трапляються уламки гончарної кераміки черняхівсько-київського типу. Прядіння і ткацтво були домашніми ремеслами. Пряслиця біконічної форми, плоскі або видовжені, знайдені на кожному поселенні. Одяг шили з домотканого полотна і прикрашали його вишивкою. Як і для всіх слов'янських племен, для людей празько-корчакського об’єднання, було властиве носіння скроневих кілець як важливої деталі жіночого головного убору та своєрідного етнічного маркера. Для празько-корчацького жіноцтва характерними були дротяні кільця різного діаметра, в яких один кінець завитий у вигляді латинської букви S. Носилися такі кільця на скронях однієї або обох частин голови, а прикріплювалися, як правило, до налобної стрічкової пов'язки або ж до головного убору. Популярними були браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски та накладки, невеликі пальчасті фібули, різноколірні скляні намистини. Більшість прикрас виготовлялись місцевими ювелірами.

Села й цвинтарі

Люди празько-корчацької культури будували свої неукріплені селища по краях надзаплавних терас та на вододілах великих і малих річок та потічків, а інколи — на високих плато. У деяких регіонах села були розташовані невеликими групами по 3-4 хутірці з кількох хатин, які, швидше за все, належали великим патріархальним сім'ям. У басейнах Дністра і Пруту відомі села значних розмірів, навіть до сотні жител, але в переважній більшості випадків празько-корчацькі села були невеликими — на таких поселеннях одночасно існувало до двох десятків будинків. Серед жител переважають невеликі напівземлянки зрубної або стовпової конструкції з піччю-кам’янкою в одному із кутків. У деяких житлах уздовж стінок знайдено рештки лав-лежанок у вигляді земляних приступок, обкладених деревом. Коло печей інколи знаходились великі вкопані в підлогу посудини для зберігання припасів. У деяких житлах у долівці були погреби, перекриті дерев'яним настилом. На подвір’ях знаходились наземні господарчі дерев'яні будівлі, повітки, загони для худоби, майстерні, літні кухні та вигрібні ями. Окрім сіл, празько-корчацька культура знала й укріплені міста, які, очевидно, служили резиденціями племінних вождів. Найбільше з таких міст - Зимне поблизу Володимира на Волині, яке було і резиденцією князя, і ремісничим та торговим центром одночасно. Місто було захищене частоколом та стіною з покладених одна на одну дерев'яних колод, закріплених вертикальними стовпами. В систему укріплень входили також три башти та велика дерев'яна споруда, прибудована до стіни з внутрішнього боку.

Родові цвинтарі зазвичай розташовані поблизу поселень. В окремих випадках поодинокі поховання виявлені на поселенні між житлами. На всій території празько-корчацької культури був поширений традиційний для більшості слов’ян обряд кремації мертвого тіла. Тілоспалення відбувалось за межами могильника. Кості, очищені від попелу, зсипали в урни — глиняні горщики, які інколи накривали плоским каменем, перевернутою посудиною чи сковорідкою. Урни клали у невеликі й неглибокі ямки округлої форми. Деякі урни чомусь укладені догори дном. Похоронні дари були скромними — побутові речі, прикраси, деталі одягу: залізні ножі, кресала, уламки кістяних гребенів, металеві пряжки та скляні намистини. Над деякими могилами насипали кургани, величина яких залежала від статусу покійного.

Історична доля празько-корчацької культури

Празько-корчацьке населення стало основою масової міграції слов’ян на захід та південь, що дало підстави називати Україну матір’ю слов’янства. На теренах України празько-корчацька культура поклала початок основній найбільш поширеній культурі Русі — лука-райковецькій культурі. Словени вперше згадуються в контексті військової політики на дунайському кордоні візантійського імператора Юстиніана I1. Прокопій Кесарійський2 вказує, що близько 545 року мав місце військовий конфлікт між антами та словенами, який закінчився перемогою словенів. Ймовірно, конфлікту сприяли або ініціювали його саме візантійці. Після 545 року анти стали союзниками Східної Римської Імперії і на якийсь час припинили свої набіги на візантійські землі, натомість словени за словами Іоанна Ефеського3 у 581 році пограбували всю Грецію й Фракію (див. Липицька культура), взявши багато міст та замків, спустошивши, спаливши, пограбувавши й захопивши всю країну. У 626 році словени та авари, об’єднались з перським військом імперії Сасанідів4, яке, навіть, переправляли своїм флотом через Босфор, та, щоправда без успіху, тримали в облозі Константинополь. Втім, інтенсивність військових сутичок між візантійцями та словенами поступово зменшувалась. Слов’яни-переселенці селились на місцях уже існуючих поселень і, ймовірно, пізніше злились з місцевим населенням грецького походження, утворивши змішані візантійсько-слов'янські громади. Завдяки війнам та переселенню кількість слов’янського населення в корінних землях України зменшувалась і, одночасно, відбувались інтеграційні процеси, в результаті яких празько-корчинська, пеньківська та колочинська культура злились в єдину лука-райковецьку культуру.