Сіверяни

Волинцівсько-роменська археологічна культура

Що нам вчувається в слово сіверяни? Північ, холод, морози, сніги? Але сіверяни не були найпівнічнішим слов’янським народом і російське слово сєвєр, себто північ, не має з назвою цього народу нічого спільного. Підказку можна знайти в назві одного з племен сарматів-аланів — север (де seu означає чорний). Зрештою, головне місто цього народу теж називається Черніговим, себто Чорним.

Роки існування:
700 - 1 000 н.е.
Етнічний склад:
Слов’яни-сіверяни
Антропологічний тип:
Динарський
Мова:
Слов’янська
Харчова база:
Перелогове землеробство та відгінне м’ясо-молочне скотарство
Мислення:
Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне
Релігійні переконання:
Розвинене слов'янське язичництво
Похоронний обряд:
кремація. Попіл хоронили в ямах з артефактами, над якою насипали курган
Громадський устрій:
Родова патрилокальна елітарна громада
Політична організація:
Монархія
Ареал:
Київська, Полтавська, Сумська, Харківська, Чернігівська області, Крим
Походження:
Культура виникла на північному Лівобережжв внаслідок асиміляції людьми празько-корчацької культури окремих груп людності слов’яно-сарматської пеньківської та колочинської культур.
Історична доля:
еволюціонувала в давньоруську культуру
Скроневі кільця, які носили жінки сіверян.
Волинцівсько-роменська культура належала групі племен змішаного слов’яно-сармато-балтського походження, відомих з літописних джерел як сівера або сіверяни. Вони зберігали свою ідентичність навіть ввійшовши до складу Руської держави. Востаннє сіверяни згадуються в літописах від 1024 року.

Походження сіверян


Волинцівсько-роменська культура сформувалася внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен словенської празько-корчацької культури, які поступово асимілювали пеньківців (див. Пеньківська культура) та колочинців (див. Колочинська культура) й увійшли в контакт із салтівським населенням (див. Салтівська культура). Це спричинило появу специфічних рис матеріальної культури сіверян — літописного племінного союзу, який, згодом, увійшов до складу Русі. Час існування волинцівсько-роменської культури охоплює два періоди: більш ранній — волинцівський і пізніший — роменський. Судячи з етнічної назви в появі сіверян відіграло значну роль сарматське плем’я северів, асимільоване місцевим слов’янським населенням. Тому зовсім не виключено, що, принаймні на першому, волинцівському етапі існування культури сіверян, вони були слов’янсько-сарматськими білінгвами.

Господарство сіверян


Волинцівсько-роменське населення вирощувало просо, пшеницю, жито, горох та коноплі. Другою за значенням галуззю господарства було скотарство з перевагою розведення великої рогатої худоби. Помітну роль відігравали також полювання, риболовля і бортництво. Основу керамічного комплексу на ранньому, волинцівському, етапі становлять ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і чітко профільованою верхньою частиною, орнаментовані вдавленнями по вінцях. Трапляються також миски, кухлі, сковорідки з високим бортиком. Очевидно, що більшу частину посуду ліпили вдома і для домашнього вжитку. Якусь частину столового посуду, зробленого на гончарному колі та прикрашеного високими вертикальними вінцями й вирізаними лініями, виготовляли фахові гончарі, які жили в одному місці — на Битицькому городищі. Роменські горщики стають досконалішими, мають широку горловину та шнуровий орнамент або відбитки гребінцевого штампа з вирізаними хвилястими лініями у різних поєднаннях.

В кожному поселенні були ремісники, які виробляли доволі широкий асортимент інструментів, зброї та прикрас. В першу чергу, це сільськогосподарський та деревообробний реманент — наральники різних типів, чересла, серпи, коси, мотики, сокири, тесла, ковальські кліщі, ложкорізи, ножі, шила, риболовецькі гачки та ості, кресала, деталі дерев'яних відер та інше. Зброї було також доволі багато. Наконечники стріл та списів, бойові ножі та сокири, шаблі й мечі, кольчуги та кінська упряж вироблялись місцевими зброярами. З каменю виготовляли жорна, точильні бруски, із глини — пряслиця, ливарні форми, із кістки — різні шила, спиці для плетіння рибальських сіток та постолів. З кольорових металів виготовляли срібні й бронзові браслети, сережки, шийні гривни, антропоморфні фібули, пряжки, ланцюжки, намистини. Зафіксовано спіральні скроневі кільця, що вважаються етнографічною ознакою сіверян, а також персні, ґудзики, сережки та підвіски салтівського типу. Про тісні зв’язки з салтівцями свідчить імпорт салтівського посуду та візантійських винних амфор, які ввозили, ймовірно, з Криму. Особливістю волинцівсько-роменської культури є велика кількість арабського срібла, як правило, у вигляді монетних скарбів. Характерно, що велику кількість срібних прикрас, - набагато більше ніж в інших слов’янських землях, - сіверяни виготовляли саме з монетного срібла.

Села, міста й цвинтарі


За волинцівських часів невеликі й неукріплені села будували на невисоких ділянках надзаплавних річкових терас і на височинах річкових долин. Єдиним волинцівським містом є Битиця, хоча укріплення цього міста були збудовані ще у скіфські часи (див. Скіфів-орачів культура) і лише відновлені сіверянами. Це був великий торговельно-ремісничий та адміністративний центр, хоча співіснування у Битиці слов'янського й тюркського населення дає підстави вважати це місто форпостом Хозарського каганату1 на сіверянській території. Топографія роменських поселень значною мірою відрізняється від волинцівських — з’являються укріплені поселення, які часто супроводжуються кількома неукріпленими селами. Дуже часто використовувались більш-менш збережені фортеці скіфських і, навіть, чорноліських часів (див. Чорноліська культура), укріплення яких відновлювались та зміцнювались частоколами, часом на кам’яних підвалинах, що явно демонструє ріст загрози з боку хозарів.

Основним типом житла волинцівсько-роменського населення була прямокутна напівземлянка стовпової конструкції. Опорні стовпи встановлювалися у кутках, а також посередині кожної стіни. Масово використовувалися зруби, менш поширеними були мазанки. Покрівля, мабуть, була двосхилою, гребінь даху іноді спирався не на стіни, а на два стовпи, вкопані за межами котловану. Дерев'яну основу покрівлі часто засипали зверху шаром землі чи глини. В одному з кутів приміщення встановлювали глиняну піч, склепіння якої викладали з глиняних яйцеподібних блоків — вальків. Іноді мешканці задовольнялись вогнищами з глиняними черенями. Поряд з кожним житлом знаходилось викопане в землі зерносховище, стіни якого були обмазані глиною та обпалені. Окрім жител, на поселеннях зводили господарські споруди та ремісничі майстерні, серед яких найчастіше зустрічались кузні.

Родові цвинтарі знаходились неподалік від поселень. Загальноприйнятим обрядом похоронів була кремація. Тіла небіжчиків спалювали на спеціальних майданчиках, попіл зсипали в спеціальні урни разом з особистими речами — прикрасами, деталями одягу, залишками зброї. Урни закопували в неглибокі ямки під шаром дерну. Урну з прахом супроводжували одним або кількома горщиками з кашею та якимсь напоєм. В часи роменського періоду культури, над могилою насипали курган. У ранніх роменських курганах урни установлювали нагорі кургану, а в більш пізніх — усередині насипу. Зустрічались, хоча і вкрай рідко, поховання за обрядом трупопокладення, отже якась частина сіверян ще дотримувалась звичаїв своїх кочових предків — скіфів та сарматів.

Історична доля волинцівсько-роменської культури


На початку IX століття сіверяни потрапили в васальну залежність від Хозарського каганату1. Після походів київських князів Олега в 884 році й Святослава в 964 році, сіверяни стали платити данину київським князям, поступово втягуючись в процес інтеграції з Руссю. До середини XI століття волинцівсько-роменська культура перестає існувати, стаючи частиною спільної давньоруської культури. Востаннє сіверяни згадуються в літописах від 1024 року.
Першовідкривачі культури:
українські археологи Микола Макаренко (⋆16.02.1877 — †04.01.1938), роменська культура у 1901 році та Дмитро Березовець (⋆18.10.1910 — †29.05.1970), волинцівська культура у 1948-1950 роках
Епонімна пам’ятка:
Село Волинцеве та місто Ромни Сумської області
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Циблі, Старі Петрівці (Київська обл.), Воїнська Гребля, Лубни, Тишки, Лохвиця, Опішня, Полтава (Полтавська обл.), Волинцеве, Піски, Куземин, Ницаха, Ромни, Битиця (Сумська обл.), Задонецьке, Харків (Харківіська обл.), Борзна, Макишин, Роїще, Седнів, Чернігів (Чернігівська обл.)
Експозиції артефактів:
Національний історичний музей Республіки Білорусь (Нацыянальны гістарычны музей Рэспублікі Беларусь) в Мінську; Державний історичний музей (Государственный исторический музей) в Москві; Брянський Державний краєзнавчий музей (Брянский государственный краеведческий музей); Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Сумський обласний краєзнавчий музей; Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського; Музей археології та етнографії Слобідської України у Харкові; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського
Примітки:
Волинцівсько-роменська культура охоплює два періоди: більш ранній — волинцівський і пізніший — роменський. Судячи з етнічної назви в появі сіверян відіграло значну роль сарматське плем’я северів, асимільоване місцевим слов’янським населенням. Тому зовсім не виключено, що, принаймні на першому, волинцівському етапі існування культури сіверян, вони були слов’янсько-сарматськими білінгвами. На початку IX століття сіверяни потрапили в васальну залежність від Хозарського каганату. До середини XI століття волинцівсько-роменська культура перестає існувати.
виноски
1Хозарський каганат
Хазари були напівкочовим тюркським народом, який у 650 — 965 роках був панівною нацією військово-торгівельної імперії, що охоплювала південно-східну частину сучасної європейської Росії, південь України, Крим і Казахстан. Хозарський каганат став однією з провідних торгових імперій раннього середньовіччя, контролюючи західні ділянки Шовкового шляху та відіграючи ключову роль як перехрестя між Китаєм, Близьким Сходом і Руссю. Хозарія також довгий час виконувала роль буферної держави між Візантійською імперією, кочівниками північних степів та арабськими халіфатами. Між 965 і 969 роками правитель Київської Русі Святослав I Київський, а також його союзники поклали край незалежності Хозарії.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Петрашенко В. О. Волиньцевська культура на Правобережному Поднiпров'ї (за матерiалами Ходосiвского поселення) // Археологiя. — 1989. — № 2
Абашина Н. С. Роменська культура // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — ISBN 978-966-00-1290-5
Абашина Н. С., Козак Д. Н., Синиця Є. В., Терпиловський Р. В. Давні слов'яни. Археологія та історія // Роменська культура — Київ: Стародавній Світ, 2012 . ISBN 978-966-2608-05-2
Сухобоков О. В., Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII—XIII ст. К., 1992
Сухобоков О. В. Славяне днепровского левобережья (роменская культура и её предшественники) / под ред. В. И. Довженка. — К.: Наукова думка, 1975 (рос)
Володарець-Урбанович Я. В., Пуголовок Ю. О. До історії вивчення волинцевських старожитностей (укр.) // Археологiя. — 2012. — № 4
Юренко С. П.,. Волынцевская культура // Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс. н. э.. — К. : Наукова думка, 1985. — С. 116—125. (рос.)
Горюнов Е. А.,. О памятниках волынцевского типа // Краткие сообщения института археологии. — М. : Наука, 1975. — Вип. 144: Средневековые древности Восточной Европы
Горюнов Е. А. Ранние этапы истории славян Днепровского Левобережья / под ред. А. Н. Кирпичникова. — Л.: Наука, 1981
Щеглова О. А.,. Термин «памятники волынцевского типа» / Ред. Г. Е. Афанасьев, И. П. Русанова // Гапоновский клад и его культурно-исторический контекст. — М. : [б. и.], 1996 — ISBN 5-7312-013-7
Левобережье IX века в свете современной археологии // Colloquia Russica. — Krakow, 2017. — Vol. 7.
Седов В. В. Русский каганат IX века // Отечественная история. — 1998. — № 4
Седов В. В. Славяне в раннем средневековье. — М.: Институт археологии РАН, 1995
Ляпушкин И. И. Раннеславянские поселения Днепровского лесостепного Левобережья // Советская археология. — 1952.
Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. — М.: Издательство МГУ, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Кримська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — К: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1966
Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
P M Barford (2001). The Early Slavs: Culture and Society in Early Medieval Eastern Europe. Cornell University Press. ISBN 9780801439773
Peter J. Heather, Empires and Barbarians: The Fall of Rome and the Birth of Europe. Oxford University Press, 2012
дивитись всі