Час Скитії. Так, скити ми...

Стрільці та скитальці

Не тільки поціновувачі срібного віку російської поезії, але й всі люди старшого покоління ще зі шкільної лави пам’ятають слова Олександра Блока: Да, скифы мы, да … Останній крик душі помираючого поета, розчарованого життям, історією та своєю батьківщиною. Блокові скити — це метафора кари Божої, яка не забариться і змете гнилу й лицемірну європейську цивілізацію копитами коней азійських кочовиків. Чудові вірші, які, правда, не мають нічого спільного із реальними історичними скитами.

Ці люди були зовсім інакшими. Генетичні дослідження однозначно доводять, що так звані причорноморські скити, якщо звідкілясь і прийшли в Україну, то, хіба що, з Кубані чи північного Кавказу, а схожість матеріальної культури та мистецтва, так звана скитська тріада — зброя, кінська упряж та мистецтво — пояснюється спільністю походження та способу життя. Розповідаючи про скитів, всі очевидці в один голос описують їх, як високих кремезних людей з європеоїдною зовнішністю, русим або рудим волоссям, сірими чи зеленкуватими очима. Зрештою, якби переодягнути дядьків, зображених на скитських вазах та горитах, та попідстригати їм бороди й випустити на вулиці будь-якого українського міста, то вельми сумнівно що їх можна було б легко віднайти потім в юрбі. Хіба що за зростом та спортивною статурою.

Безпосередніми предками скитів були люди ямної культури, котрі мешкали десь між Дніпром та Доном. Геродот стверджує, що самоназва скитів, - щоправда, не всіх, а тільки царських, - звучала як Skṓlotoi, себто стрільці, хоча це не зовсім так так, про що ми поговоримо трішечки згодом. А от в грецькій назві, яка стала загальновживаною в нашій культурі, вчувається слов’янський корінь. Легко уявити собі грека, який десь на торговиці Ольвії чи Херсонесу, показуючи пальцем на бородатих, одягнених у штани здорованів, запитує у місцевих купців: а це хто? І чує у відповідь презирливе — та це скитальці степові, скити, а зазначимо, що звук -ф- не є для українців рідним і дехто з нас ще й зараз не може його вимовити. Зазначимо, що перси називали скитів Sákai з тим самим зневажливим значенням — бурлака, волоцюга, кочовик. Тобто ми надалі продовжуємо називати своїх прямих іраномовних предків погордливим прізвиськом, яке їм дали наші інші, слов’яномовні предки. Втім, виглядає на те, що самі скити цього нібито образливого прізвиська не соромились. Слово Шак’ямуні в імені Гаутами Шакм’ямуні, пізніше званого Буддою, саме й означає дослівно — з роду саків, сацького роду. Та найбільш ймовірно, що самі себе скити називали за давньою традицією аріями, всіх інших людей іменували, як і раніше, анар’я, а свою країну звали Аріяною.

>Проти воїнів – зброя, проти рабів – батоги

Так само як і кіммерійці, скити у свій час втрутились у велику азійську політику, щоправда, не на стороні переможців. До самого кінця вони підтримували Ассирійську імперію і навіть поспішили їй на допомогу, коли всі інші союзники від ассирійців відвернулись. Ця допомога була запізнілою і не змогла допомогти ассирійцям уникнути нищівною поразки, але вона свідчить про вірність скитських лідерів даному ними слову. Ассирійцям скити не могли допомогти, але зірвати свою злість на кімерійцях не забарились. Ціла серія далеких військових походів скитів була гонитвою за кіммерійцями ну і, звичайно ж, грабунком. А що апетит таки справді приходить в час обіду, то скити добрались аж до Єгипту і змусили тамтешнього фараона відкупатись від них багатими дарами.

З далеких мандрів повернулись не всі. Тим же, що повернулись на береги Чорного моря судилось, з часом, стати одними із предків народу українського. Однак при поверненні в рідні краї не обійшлось без проблем. Геродот розповідає, що поки скити впродовж не багато й не мало, а майже тридцяти років тішили своє марнославство та задовольняли жагу пригод у чужих краях, скитські жінки повиходили заміж за рабів та народили від них цілу купу дітей. Ймовірно, що рабами були саме ті кіммерійці, які здались у полон скитами після героїчної загибелі своїх царів. Коли старше покоління скитів повернулось додому, колишні раби та їхні дорослі сини відмовились підкорятись. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скити не можуть подолати супротивників, один зі скитів сказав так: Що це ми робимо, скити? Ми б’ємося з нашими рабами та в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені здається, треба зробити: відкинути списи та луки й кожному взяти батіг і якнайшвидше піти проти них. Поки вони бачать нас зі зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і перестануть чинити нам опір. Почувши це, скити так і зробили й тоді колишні раби кинули зброю та втекли.

Легенда ця явно арійського походження і Геродот не до кінця передав, або може й не зрозумів її сенсу. Нагадаємо вкотре, що у скитів, як і у всіх аріїв, жоден молодий чоловік не міг вважатись дорослим, не пройшовши обряду ініціації. Обряд не був простою формальністю, на кшталт нашого вручення атестату про середню освіту. Свою мужність треба було довести і зробити це було не просто, а тому чоловік, що не склав цього іспиту, до кінця свої днів вважався хлопчиком, який не має права брати участь в чоловічих зібраннях і навіть знаходитись серед чоловіків. Зрозуміло, що раби й сини рабів через таке посвячення не пройшли й тому проти них не можна було застосовувати зброю, як проти воїнів, а тільки батоги, як проти неслухняних дітей. А скити були воїнами. І дуже багато зробили для розвитку військової справи. Кімерійці, вдосконаливши кінську збрую, полегшили вершнику управління конем і дали йому змогу не тільки їздити верхи, але й битись впевнено тримаючись на коні. Скити ж вигадали кінське сідло, яке давало можливість вершнику міцно й впевнено триматись на кінському хребті й повністю звільняло, принаймні на якийсь час, обидві руки. І тоді світ здригнувся побачивши кінне військо.

Степові кентаври

Можна собі уявити, як сприймалась скитська кіннота людьми, які ніколи раніше такого видовища не бачили. Скити атакували лавою, почуваючи себе при цьому настільки впевнено, що створювалося враження, начебто людина й кінь зрослись в одне ціле. Може саме тому історики певний час вважали, що міф про людино-коней — кентаврів, виник під впливом перших вражень давніх греків від виду скитських вершників. Головною скитською зброєю був лук. За свідченням сучасників, скити натягали тятиву лука не до грудей, як всі інші стрільці тих часів, а до протилежного плеча. Це потребувало неабиякої сили, але у такий спосіб забезпечувався максимальний натяг тятиви, і стріла летіла з вбивчою силою на немислиму для інших відстань у двісті-триста метрів. До речі, у грецькій колонії Ольвії, на берегах Дніпра, археологи виявили кам’яну стелу, що увічнила рекордний постріл якогось Анаксагора. Стріла, випущена зі скитського лука, пролетіла п’ятсот двадцять метрів. На сьогодні світовий рекорд дальності пострілу з спортивного луку становить понад тисячу двісті метрів. Стріляли ж кінні лучники однаково добре як з лівого, так і із правого плеча, а це означає, що в бою вони практично не мали зон, закритих для обстрілу. Був ще й особливий скитський хист — постріл з луку назад за спину, обернувшись у сідлі.

Обов’язковим для кожного скитського вершника був горит — унікальний, властивий тільки скитам обладунок. Це був зроблений зі шкіри або кори дерева, але неодмінно із твердою дерев’яною вставкою усередині (для дотримання форми) футляр із двох відділень: для лука й стріл. Твердий горит дозволяв воїнові миттєво вихоплювати лука і вже через секунду випускати першу стрілу. Скитський лучник був, свого роду, аналогом ганфайтера Дикого Заходу — вистрілити з лука він міг витративши на постріл мить. Порівняймо: кольт-миротворець з якого ковбої та шерифи гатять у всіх вестернах, мав шість зарядів і прицільно бив не далі, як на кілька десятків метрів.
Іншою, обов’язковою в озброєнні кожного скитського воїна, річчю був короткий меч — акінак, який дуже різнився від тогочасних мечів і був специфічно скитською зброєю. Його лезо з широкою основою біля руків’я, поступово звужується по всій довжині від руків’я до вістря. Акінак носився на поясі, з яким скит ніколи не розлучався. Саме на поясі крім зброї (горит, акінак, бойова сокира) скит носив найбільш необхідні речі — точильний камінь, чашу, гребінь.

Однак, все це не мало б жодної цінності для вершника без його коня. Той, хто коли-небудь намагався втриматись у сідлі, зрозуміє про що йдеться. Скити уміли прицільно стріляти зі своїх луків в галопі, керуючи конем тільки за допомогою колін та внутрішньої поверхні стегон (руки ж були зайняті луком та стрілами!), обходячись без стремен, яких, при всій своїй винахідливості, чомусь не винайшли. І не просто стріляли. На повній швидкості скитський лучник, не опираючись на стремена, а втримуючи коня ногами, був в стані виконати десять-дванадцять прицільних пострілів. Проте бій — це зовсім не стрільба з лука в статичну мішень. Воїн мусів утримувати стрій, координувати дії зі своїми однополчанами, спостерігати й аналізувати всі події, що відбувались довкола, захищати себе й коня, сприймати й виконувати накази командира. Все це вимагало доведених до автоматизму навичок від вершника і його прекрасно вишколеного коня. Такому вмінню воювати можна було навчитись тільки змалечку, щоденно у ньому вправляючись. Вельми сумнівно, що геть усі скити тільки цим і займались: комусь же треба було і худобу пасти, і кобил доїти, і мечі кувати чи не так?

Люди кола та їхні царі

Велика Скитія була типовою арійською державою. На вершині державної піраміди знаходився цар, або, як казали самі скити — ксай (якраз звідсіля наше слово цар, а зовсім не від латинського цезаря), який завжди походив з клану царських скитів — паралатів. Це були нащадки ветеранів азійських походів, отих котрі, після повернення розганяли батогами своїх рабів. Самі скити пояснювали появу царської влади дещо інакше. Геродот переказує скитську легенду про золоті предмети, які упали на скитську землю з неба. Це плуг, ярмо, сокира і чаша. З трьох синів Таргітая, прабатька скитів - Ліпоксая, Арпоксая і Колоксая - тільки наймолодшому небесні дари дались. Тому він став родоначальником царського роду паралатів. Від Ліпоксая повівся рід скитів-авхатів, а від середульшого брата — роди катіарів і траспіїв. Символіку божих дарів, знаючи устрій арійського суспільства, розшифрувати неважко: чаша — символізує жерців, сокира — воїнів, плуг — землеробів, ярмо призначене для рабів-шудрів. Арійське hshahr — ксай, яке ассирійці перекрутили на sarru, що означає силу, владу, воїнський стан чітко звучить в кінцівці імені кожного з Таргитаєвих синів Ліпоксай, Арпоксай, Колоксай. А в імені наймолодшого з них і майбутнього царя нам ще й вчувається слов’янське (а насправді арійське) слово коло. Тобто Колоксай — це Колоцар, Всецар — ватажок усього народу і є, швидше за все, не іменем власним, а титулом. Тоді сколоти — це аж ніяк не стрільці, як перекладали це слово греки, а коло — народні збори, громада воїнів, люди з кола, весь народ. А колоксай — це цар кола, ватаг усього народу.

Племінний ватажок, а особливо пізніший цар, був у давні часи й воєначальником і жерцем водночас, який, через пожертву, поєднував землю й небо, світ людей зі світом небожителів і його часто порівнювали й ототожнювали з Сонцем. Тому колоксай ще й онук небесного бога Папая і земної, точніше навіть водяної, богині Апі. Колоксай завжди походів з роду паралатів, а лінгвістичний аналіз вказує, що паралати — це перекручене греками іранське слово paradāta, що означає призначений за законом очолювати, легітимний. З паралатів виводились і всі урядовці, воєводи й локальні адміністратори — це була державна еліта. Оточення царя становили також вожді племен, що входили до складу царства, члени царського роду і найбільш заслужені воїни. Вони були радниками володаря, управляли окремими областями й командували військовими частинами. Разом із царем вони об’їжджали щорічно підвладні області, збираючи данину достеменно так само, як робили це потім київські князі, називаючи цей об’їзд підлеглих земель — полюддям.

Кожна земля і кожен союз родів мав свого ксая-царя, який визнавав верховенство колоксая. Знатні люди племен, що входили в коло володаря, мали власні території кочовищ, де паслися їхні стада. Члени їхнього роду й частина вільних воїнів жили на цих територіях і, у воєнний час, формували збройну дружину володаря. Місцевий правитель землі збирав данину, частину якої залишав собі, а частину здавав верховному колоксаю. Данина була невеликою, але обов’язковою через свій ритуальний характер: платник данини тим самим визнавав і підтверджував владу царських скитів і владу колоксая. Цар очолював військо в походах й управляв усією землею. Місцеві скитські саї управляли своїми власними кланами, а нескитські вожді — своїми племенами. Після осінньої ради головний ксай об’їжджав менших ксаїв, збирав з них данину та подарунки, які ті, у свій час зібрали зі своїх підвладних — тобто чисто феодальна модель, знайома нам з пізніших князівських часів.

Скитська Аріяна

Влада царя-ксая була великою, але не самодержавною. Раз до року восени збирались загальноскитські збори, щось, на кшталт, парламенту, в яких брали участь всі воїни-кшатрії. У випадку надзвичайних подій до зборів долучались і представники простого (чорного) люду та вожді нескитських племен. Ця рада була чимсь, на кшталт, нижньої палати парламенту деяких сучасних країн, — вона мала право змістити місцевого царя й обрати нового. Але оголосити імпічмент колоксаю мали право тільки члени його роду — паралати. Вони ж, як палата лордів, схвалювали чи не схвалювали рішення, що приймались у колі. В скитському суспільстві діяли соціальні ліфти. Будь-який вільнонароджений воїн і навіть колишній раб міг стати воєначальником, якщо проявляв особисту хоробрість і мужність. Тоді він одержував землі від царя, у нього з’являвся свій загін, воїни якого поселялися на його землях. Проте, той самий ліфт міг опустити вниз. Воїнів, що вчинили важкі злочини (а найстрашнішим злочином у скитів було порушення даної присяги), що виявили боягузтво й зрадництво, вперто не віддавали боргів або були спіймані на крадіжці, безжалісно виганяли чи обертали на рабів. Геродот розповідає нам, що рабів осліплювали, але в цьому випадку батько історії явно помиляється. Не тому, що скити були такими вже гуманістами — насправді вони були дітьми свого часу, — а тому, що яка користь у степу із незрячого робітника? Втім, рабів у скитів було небагато, бо в кочовому пастушому господарстві потреба в рабській праці не є критичною. Тому з військовополоненими скити особливо не панькались, якщо тільки ті не походили зі степових родів, рабів продавали в інші країни. Найчастіше не дуже далеко: у хліборобів та ремісників рабство було поширено набагато більше, аніж у степовиків.

Скитські юнаки нерідко йшли служити найманцями, а оскільки вони вважались найкращими у світі лучниками ціна найманців-скитів була високою. В часи процвітання Атенської держави, у п’ятому столітті до Різдва, скитів наймали на службу в атенську поліцію. Служба ця, правда, не була ні престижною, ні шанованою. В комедіях Аристофана скити-поліцаї — грубі, тупі й хамуваті п’яниці й держиморди. І це зрозуміло, бо де й коли, скажіть мені, простий народ любив правоохоронців? А комедії Аристофана писались якраз задля простого народу. Навіть задля дуже простого. Атенській казні таке задоволення обходилось недешево — до тридцяти талантів на рік, що складало, при бюджеті всієї держави у приблизно дві тисячі талантів щорічно, чималеньку суму. Тому вже в наступному столітті від такої дорогої служби довелося відмовитися. В самій же Скитії правосуддя здійснював цар. Як правило людину, котру хтось звинуватив в злочині, приводили до царя. Спочатку виступав позивач, і якщо провина була очевидною і підозрюваний зізнавався, його відразу вбивали, чинили рабом або виганяли. У спірних же випадках, коли доказів не було або вони були недостатніми, застосовувався давній звичай божого суду — двобій, у якому переможець визнавався таким, що має слушність і підтвердженням його слушності була голова відповідача.

Стережись, подорожанине!

Найвищою вищою чеснотою скитів була вірність слову, а особливо вірність дружбі. Мав місце спеціальний ритуал братання, в якому дружба скріплювалась кров’ю. Для цього в чашу наливали вино, а воїни, котрі збирались стати побратимами, різали собі руки, проливали кров у цю чашу і по черзі пили з неї. Порушник присяги, як казали скити, не повинен вважати себе скитом, але може вважати себе покійником. Зазначимо, що цей звичай побутував і в козацькій Україні. Головне скитське свято протягом трьох днів відзначалось наприкінці осені, десь двадцятого або двадцять першого листопада. До речі двадцять перше листопада день вшанування архистратига Михайла — небесного патрона України, Києва й усіх військовиків. Чи випадково це? В ці дні скитські роди сходились разом, забивали зайву худобу і підбивали підсумки бойового сезону, розповідаючи про свої подвиги та демонструючи здобич. Всі, хто відчув смак перемоги, приносили на збори її докази — голови ворогів або їхні скальпи. Тим підносили вино в спеціальному кубку слави.

Геродот описує це так: З цієї посудини п’ють тільки ті, хто вбив ворога. Ті ж, кому не довелось ще вбити ворога, не можуть пити вина із цієї посудини й повинні сидіти осторонь, як зганьблені. Для скитів це найганебніше з усього. А всіх тих, хто убив багато ворогів, підносять по два кубки, і ті випивають їх разом. Для нас такий звичай видається більш ніж дивним, якщо не сказати страшним, але не забуваймо, що скити були аріями, у яких військові заслуги цінувалися вище від інших і відсутність таких була ганьбою. Над чоловіком, який не став убивцею, сміялись. Недарма ж сказав колись великий Есхіл: Пройшовши всі неоранїї землі Ти Скіфію побачиш. Живуть там кочівники у гарбах з плетеними дахами й колесами важкими. У них в сагайдаках дрімають вбивчі стріли, їх норов є жорстоким і страшним. Стережись, подорожанине!